30. Ігор

Я втрачаю зв’язок із реальністю, щойно її губи торкаються моїх. Усе, що було до – похорон і плани на одруження, розмови, страх, сумніви – зникає. Розчиняється. Є лише вона. Її тепло. Її смак.

Діана цілує мене так, ніби завжди це робила. Як жінка, яка точно знає, чого хоче. І хоч я старший, досвідченіший, зламаний усередині – зараз вона веде. Я ж лиш на мить вагаюся... але потім здаюся цілком.

Я впускаю її в себе.

Обіймаю. Стискаю ближче. Її тіло здається мені крихким, теплим і довірливим. Вона притискається до мене, а ледь стримую стогін від того, наскільки сильно хочу її. Але не так, як хотів інших. Не голодно. Не жадібно. А... ніжно. Молитовно. Як прощення. Як переродження в новому житті і новому, зціленому тілі. 

І все ж, навіть зараз я не поспішаю. Лише торкаюся її щоки, лінії шиї, проводжу пальцями по руці. Вона тремтить, але не тікає.

– Скажи, якщо не хочеш, – шепочу, нахиляючись ближче. Мій голос хрипкий, як після ночі без сну.

Вона лише киває. її очі горять дивним світлом. Вона вабить мене так, що мені боляче.

– Я… – додає вона майже беззвучно. – Я – твоя. 

Я знімаю з неї светр – повільно, обережно, так, наче тримаю щось святе. Вона виглядає юною й тендітною, але при цьому в її очах – зрілість, яку я ще ніколи не бачив. Я цілую її плечі, опускаюсь на груди, живіт. Її шкіра – тепла, м’яка, пахне довірою. Вона видихає моє ім’я, а я думаю лише про те, щоб запам’ятати цю ніч до останнього подиху.

Я роздягаюся сам, повільно, стримуючи власне тіло. Бо хочу, щоб вона не злякалася. Щоб довіряла.

Коли вона опиняється піді мною, я бачу: її губи злегка тремтять, серце б’ється пришвидшено. І я... зупиняюсь. Дивлюся в її очі.

– Я не зроблю тобі боляче. Клянуся, – шепочу я, торкаючись її щоки. – Якщо щось буде не так, я зупинюсь.

Вона знову киває. Її рука ковзає по моєму плечу, тягне ближче.

А потім… Потім відбувається зцілення. І один зламаний чоловік і дівчина з великим серцем сплітаються в єдине ціле.

І жодних слів не потрібно.

Бо її подих, її руки на моїй спині, її тремтіння – це і є любов. Її пальці стискають мою руку, як якорі – тримають мене тут, в реальності, коли я, давно вже на межі. Її довіра – це найцінніше, що я колись тримав у долонях.

Кожен дотик – обітниця. Кожен поцілунок – як молитва.

Я вивчаю її тіло, не кваплячись. Шепочу на вухо щось, чого сам не усвідомлюю – слова, які народжуються серцем, а не головою. Вона тихо називає моє ім'я, і це наче торкається до моїх зламаних кісток зсередини та змушує їх зростатись. Вона гладить мої щоки, проводить пальцями по волоссю. А я, той, хто роками жив сам серед тіней, зараз розчиняюся в її світлі.

Я відчуваю, як вона відгукується – хвилею тепла, відкритості, м’якої довіри. Наші тіла рухаються в єдиному ритмі. Все повільно, плавно, як затяжний дощ у теплу ніч. Коли губи зустрічаються – ми обоє затихаємо. У цих поцілунках усе: страх, надія, обіцянка ніколи не забути.

– Ти така… справжня, – шепочу їй у шию, коли вона вигинається під моїми руками. – Моя.

Її пальці ковзають по моїй спині, наче вона малює по мені щось своє, потаємне. Ми – не просто двоє. Ми – тиша і буря. Світло і тінь. І в цьому є правда, більша за будь-які слова.

Коли вона стискає мене сильніше, ховаючи обличчя в моїй шиї, я знаю — зараз ми обоє змінилися. Це вже не про бажання. Це – про потребу. Глибоку, майже фізичну необхідність бути поруч.

Я тримаю її ще довго після того, як ми завмираємо. Наші серця б'ються в унісон, хоч і в розфокусі. І поки її пальці ковзають по моїх грудях, я вперше за довгий час думаю, що, можливо, не все втрачено.

Що я ще можу бути добрим. Ніжним. Вартим.

Бо вона – повірила в мене.

Бо вона – поруч.

____
 

Шановні читачі дякую, що дочекались. На жаль, дача далеко від цивілізації - то чудово до першого форсмажору) А як форсмажор прийе через непогоду - чекати ремонтників можна безкінечність) 

___