29. Ігор

Я розбитий і зруйнований. Вщент випалений зсередини, як місто після ворожої окупації Чужий сам собі. Але поряд з Діаною я відчуваю, як моє серце починає битись швидше, а я сам – оживаю. 

Вона сидить навпроти, її тінь коливається на стіні, як світло у вікні поїзда в темряві. Її руки теплі, турботливі. Її мовчання – не порожнеча, а простір, у якому мені дозволено дихати.

Я хочу сказати щось просте. Щось щире. Але горло стискає, ніби там оселився гіркий клубок з попелу і втрачених шансів.

– Діано, – нарешті видавлюю з себе. Голос мій хрипкий, надламаний. – Ти не повинна була мене пускати. Я не мав приходити.

Вона хитає головою, але я не даю їй вставити слово.

— Слухай. Будь ласка. Я… Я мушу це сказати, бо інакше… — зітхаю і дивлюся їй прямо в очі. — Інакше ніколи не пробачу собі.

Вона чекає. Спокійна. Така жива. Така моя — хоча й ніколи не була.

— Я хочу, щоб ти була щаслива, — кажу я. Кожне слово звучить як вирок самому собі. — І якщо для цього треба, щоб ти була з кимось іншим — із тим, хто зможе дати тобі все… Я… я прийму це. Я зникну з твого життя, якщо треба.

Вона стискає губи, її брови зсуваються. Але мовчить. Не перебиває. І це ще важче витримати.

— Я зламаний, Діано. Не просто побитий життям. Я — уламки. Я не маю нічого, що міг би дати тобі. Ні віри в майбутнє. Ні сім’ї. Навіть проклятого спокою.

Вона встає і повільно підходить. Її тінь накриває мене, як крила. І вона стає навпроти — така маленька, така сильна, така…

— Крук! — її голос тихий, але в ньому — блискавка. — Замовкни.

Я підводжу голову. А вона сідає навколішки переді мною й кладе долоні мені на щоки.

— Ти маєш право бути втомленим. Мати шрами. Ти маєш право бути неідеальним. Але не маєш права вирішувати за мене, з ким я буду щаслива.

Я опускаю очі. Моя гордість — це колос на глиняних ногах. І вона зараз його валить одним реченням.

— Якщо я тобі не потрібна — скажи чесно. Але якщо ні… то не відпускай, прикриваючись жалістю. Бо це болить в сто разів більше.

Я вдихаю. Глибоко. До болю в ребрах.

— Я тебе люблю, Діано. І саме тому… боюся тебе зруйнувати.

— А я боюся втратити тебе, — шепоче вона. — І ми або боремось разом, або не маємо сенсу взагалі.

Вона не плаче. Не істерить. І від цього я розбитий ще більше.

Мені хочеться згорнутись калачиком, упасти на коліна перед нею, сховати обличчя в її долонях і просто… бути. Без пафосу, без планів, без провини. Бути чоловіком, якого вона бачить у мені, навіть коли я сам себе ненавиджу.

Але я лише тихо прошу:

— Можна я ще трохи побуду тут?

— Скільки завгодно, — відповідає вона. — Хоч назавжди.

Діана

Я бачу його таким, яким він ніколи не дозволяв себе бачити — не владним над будь якою ситуацією, не залізним Ігорем Круком, не тим, кого бояться чи поважають. А просто — втомленим чоловіком, який більше не може тримати світ на своїх плечах.

Його очі потемніли від втоми й болю. Але за тією вуаллю — ще блищить щось незгасле, справжнє. І я не витримую. Просто не можу. Не тоді, коли він тут, поруч. Коли він потребує мене — навіть якщо сам не готовий визнати цього.

Я нахиляюся ближче. Повільно. Його погляд ковзає по моєму обличчю, губах, очах. Я знаю, він відчуває це так само, як і я. Напругу, що тремтить між нами, мов електрика в повітрі перед грозою.

— Діано, — хрипко каже він. Але не зупиняє мене. Не відводить погляду.

Я тягнуся до нього і цілую. Не обережно. Не несміливо. А впевнено, з тим самим шаленством, яке вже давно палає в моїх грудях.

І він відповідає.

Його рука миттєво лягає мені на потилицю, притискає до себе ближче. Поцілунок глибшає. Стає вимогливим, як спрага. Він не ніжний — він палає. У ньому — місяці стриманості, ночі самотності, бажання, що ховалися за мовчанням, поглядами, ревнощами. У ньому — уся правда, яку ми боялися вимовити вголос.

Його інша рука ковзає мені по спині, стискає мою талію. Мене трусить — від бажання, від емоцій, від того, що це нарешті відбувається. Я не боюся. Не сумніваюся. Я точно знаю — я хочу цього. Його.

Він відривається від поцілунку лише на мить, щоб подивитися в мої очі. Його дихання важке, його погляд — гарячий, майже дикий.

— Скажи мені "стоп", якщо це помилка, — шепоче він.

— Ні, — відповідаю я, дивлячись йому просто в душу. — Це єдине, що нарешті правильно.

І в ту мить він більше не стримується.