28. Діана

Я бачу це одразу.

Його очі, завжди уважні до кожної дрібниці — сьогодні затуманені. Не від горя, не тільки… У них змішалося все: втома, розбитість, біль, якого він не дозволяє собі відчувати напоказ. І алкоголь. Важкий, гіркий, тягучий.

– Ти п’яний… — кажу тихо, не засуджуючи, швидше… сумно.

Він не заперечує. Просто зітхає – важко, як звір, якого знову загнали в пастку. Тільки цього разу – він сам себе туди посадив.

– Не дуже, – відповідає хрипло. – Просто… трохи віскі, і ще трохи тиші.

Я не питаю, скільки саме того "трохи". Він стоїть посеред вітальні геть розгублений, і я бачу – зараз йому не до слів. Його плечі опущені, а пальці стиснуті в кулаки так, наче він силою тримає себе зібраним, та не дає розсипатись на осколки.

– Сідай, – кажу м’яко, і підходжу ближче. – На канапу.

Ігор злегка мотає головою, мовляв, не варто. Але я вже кладу руки йому на передпліччя – рішуче. Відчуваю, як він здригається від дотику. А тоді – мовчки дозволяє провести його до дивану.

Він важко осідає на подушки. Втомлений, мов після битви. Не каже жодного слова, просто дивиться у простір перед собою, у темряву. Його лице в напівтіні, але я бачу – ця тінь не лише від нестачі освіитлення в кімнаті. Вона глибше, в ньому.

Я не витримую. Знімаю пальто з його плечей, він не пручається. Тепліше кутаю його пледом, відходжу до кухні.

Мої руки метушаться швидко, але всередині – глуха, гірка тривога. Я заливаю окропом трав’яний збір – м’ята, меліса, класичний зелений чай. Колись він сказав, що не любить чаї, які пахнуть аптекою. Але сьогодні – йому потрібно щось, що трохи заспокоїть бурю всередині.

Поки настоюється чай, я крадькома поглядаю на нього через незаченені двері. Ігор сидить майже нерухомо. Тільки одна рука впирається в чоло, а друга нервово постукує пальцями по коліну.

Я приношу чашку. Він не дивиться. Просто приймає з моїх рук.

– Я не знаю, чому ти тут. Але зараз ти – мій гість, хоч і в твоїй квартирі. І я не дам тобі розвалитись, – кажу рівно, без пафосу, як сам він колись мені.

Тільки тепер він піднімає на мене очі. І я бачу – він на межі. Між тим, щоб зламатися і… зізнатися. У всьому.

Але ще ні. Ще зарано.

Я сідаю поруч, не надто близько, але й не так далеко, щоб він почувався сам. Згори над диваном тьмяно світить бра, залишаючи решту кімнати у напівтемряві. Мій погляд ковзає по ньому – його щелепа стиснута, пальці стискають чашку так, наче це останній уламок корабля, за який він тримається, щоб не потонути.

– Скажи щось, – прошу тихо. – Не мовчи. Це страшніше, ніж якби ти кричав.

Він не відповідає відразу. Робить ковток – я бачу, як злегка зморщується. Мабуть, м’ята – все ж не його. Але п’є. А потім ставить чашку на журнальний столик, притискає руки до лиця й видихає, довго, наче зсередини виходить щось важке, накопичене роками.

– Вона була мені мамою, Діано. Єдиною… справжньою. – Його голос глухий, майже хрипкий. – Після батьків тільки вона. Завжди… завжди підтримувала мене, навіть коли я був мудаком. Особливо тоді.

Я мовчу. Лише слухаю. Дихаю повільно, щоб не злякати цю крихку мить.

– І сьогодні… коли стояв біля її портрету – здавалося, що вона кричить просто в моїй  голові: "Скажи їй! Будь чоловіком, Ігоре!" – він усміхається перекошено, гірко. – А я? Я мовчав. Стояв з кам’яною лицем і думав, що зараз просто зламаюсь навпіл. Бо я не витримую вже.

– Не витримуєш чого? – питаю м’яко.

Він підводить очі. Темні, обпалені. Такими очима дивляться лише ті, хто давно звик ховати почуття під бетоном.

– Себе. Цього життя. І тебе – твої очі, твій голос, твою присутність у кожній чортовій думці. Я весь час думаю, де ти, з ким ти, що ти. Чи з тим хлопчиськом, який бігає за тобою, чи одна. І я… – він різко зупиняється, стискає щелепи. – Я ревную тебе до кожного погляду, Діано. Це… нестерпно.

Я завмираю. Не кліпаю. Бо це – справжнє. Нарешті. Те, чого я чекала. Те, про що боялась навіть мріяти.

– Ігорю…

– Я не маю права. Я знаю. Ти – молода, я – занадто стрий для тебе,  скалічений. І в прямому сенсі теж. – Його голос зривається. – Я не можу дати тобі сім’ю, дитину, майбутнє. Але чорт забирай… я не можу тебе й відпустити.

Він стискає руки, наче намагається зібрати докупи залишки самоконтролю. А я просто… тягнуся до нього й кладу руку на його долоню.

– А я не хочу, щоб ти мене відпускав, – кажу просто. – Я хочу, щоб ти дозволив мені бути поруч. Хоч зараз. Хоч ось так.

Він дивиться на мене. І на обличчі вперше – не маска, не відстороненість, а щось глибше. Якби він зараз сказав, що кохає мене – я б повірила. Але він не каже. Просто стискає мою руку.

– Дякую Діано, – шепоче він. – За те, що не вигнала мене сьогодні…