27. Діана

Я сиджу в квартирі, загорнувшись в плед, тримаючи чашку з остиглим чаєм. У вікні — ніч. Місто світиться вогнями, дихає вечірньою втомою. А я — наче порожня. Тут усе таке гарне, нове, зручне — і водночас не моє. Це житло Ігоря. Його тінь — у кожному зручному кріслі, кожній банці на полиці, у новому рушнику у ванній, який пахне ним. Його турботою. Його відсутністю.

Я ловлю себе на тому, що досі чекаю дзвінка. А раптом... хоча б повідомлення.

Але екран мовчить.

Це дивно — бути так близько до когось, відчувати його присутність шкірою... і водночас бути настільки далеко.

Я відкладаю чашку й беру телефон. Просто подивитися — раптом щось змінилося. У сповіщеннях — лише одне нове повідомлення. Не від Ігоря. Від Олексія.

“Привіт. Не хочеш завтра на каву? У мене є хороше місце — не гучне, затишне, як ти любиш :)”

Я усміхаюся. Самій собі. Самотньо. Він приємний, щирий, і в ньому немає цього шаленого вихору, якого я боюся щоразу, коли думаю про Ігоря. З Олексієм спокійно. Легко. Але серце не каже "так".

Тому пишу нейтральну, навіть суху відповідь. 

“Привіт. Дякую, але не зможу. Маю справи”.

Він відповідає майже одразу:

“Я підлаштуюсь під тебе. Напиши, коли тобі буде зручно :)”

Я відкладаю телефон. І знову стискаю плед. Ніби намагаюся захистити себе — від холоду, від думок, від власних почуттів. Чому мені сумно, і чому я щойно не погодилась на каву з хорошим хлопцем?

Бо я хочу, щоб поряд був не він. А інший.

Заплющую очі й знову згадую поцілунок. Той поцілунок, який він дав мені в машині. Спонтанний. Гострий. Той, після якого всередині мене щось тріснуло. Я тоді відчула — він хоче мене. Не просто турбується. Не просто виконує обіцянку перед другом. Він жадає мене так, як я жадаю його. І водночас — тікає. Геть. Як вогонь, що боїться себе самого.

І тепер його немає.

Я знову дивлюсь на екран. Мовчить. Тиша. Яка кричить мені: “Забудь. Не чекай. Він не для тебе.”

Я зітхаю, встаю з дивану, йду на кухню — долити собі чаю. Поки гріється вода, заглядаю у дзеркало. Там — я. Але не така, як раніше. Доросліша. Зі змученими очима. І з серцем, яке вчиться боліти мовчки.

Дзвінок у двері ріже тишу, наче лезо.

Я здригаюся й одразу озираюся на годинник — майже одинадцята. Хто це може бути? Охоронець? Невже щось сталося?

Підходжу до дверей, ще не вмикаючи домофон. Рука тремтить. Чомусь серце починає гупати швидше — ніби вже знає. Вмикаю зв'язок і тихо питаю:

— Хто там?

— Це я, Діано.

Голос. Його голос. Хриплий, втомлений. Мій шепіт:

— Ігор?..

Пальці стискають край кофтинки, як рятівну мотузку. Я одразу відчуваю — не можу його впустити. Бо він знову мовчатиме. Знову стоятиме в тіні й тремтітиме від почуттів, яких не визнає. І я знову порину в цей вир, який розірве мене навпіл.

— Якщо ти прийшов мовчати — не відкрию, — кажу. І дивуюся власному голосу — холодному, рівному, не моєму. — Я більше не витримаю цього.

Кілька секунд тиші.

А потім — з глухим відлунням у грудях:

— Тоді відімкну своїм ключем.

Я роблю півкроку назад, серце вистрибує з грудей.

Мій погляд падає на дверну ручку. Звісно ж він має дублікати. Я дивлюся на замок. Тиша з того боку. Він справді збирається увійти?

Мить — і я чую, як обертається ключ.

Всі м'язи стискаються. Я не знаю, готова чи ні. Але не відходжу. Не тікаю. Просто стою. І чекаю.

Двері відчиняються повільно, мов кадр з фільму. У темному пальті, з втомленим обличчям і тією самою тривожною складкою між брів він дивиться на мене і не заходить. 

— Привіт, — каже тихо.

— Це божевілля, — шепочу я, не знаючи, до кого звертаюся — до нього чи до себе.

— Можливо. Але я не витримав, — Ігор замикає за собою двері. — Я цілий день думаю тільки про одне.

— Що, Ігоре?

— Про тебе, — його голос глухий. — Про те, що ти сидиш тут сама. Що я — не з тобою. Що дозволив собі ці дурні обмеження, поки інші... — він ковтає злість. — Інші гуляють із тобою під вечірніми ліхтарями.

— Тобто ти прийшов ревнувати? — в мені закипає. — Після того, як тікаєш від мене? Як не можеш сказати жодного чесного слова?!

— Ні, — каже жорстко. — Я прийшов перестати тікати.