26. Ігор

Сонце ніби навмисно світить яскраво й безжально — розтинає промінням обличчя,  змушує сльозитись очі, що сховані за темними окулярами. Я стою біля закритої могили, мовчки. У грудях не болить — пече. Пече так, ніби все там випалене зсередини. Ні душі. Ні сили. Ні думок.

Тітонька... Єдина, хто колись бачив мене не тільки “Круком” з гострими кігтями, а й хлопчиком з розбитими колінами, із страхом у голосі, з надією в очах. Вона завжди мовчки стояла за моєю спиною. Не лізла з порадами, не зневажала — просто була. Була камертоном, за яким я звіряв, де добро, а де ні. І от... її більше немає.

Я не помічаю, як церемонія завершується. Люди розходяться — хтось киває, хтось тисне руку, хтось бурмоче банальності. Я киваю в пустоту, нічого не чую. Іду до авто, наче автомат, ноги важкі, як бетон. Сідаю за кермо, але не заводжу. Просто сиджу. палю просто в салоні, гіркоту думок намагаючись перебити гіркотою міцного диму. 

Вчора я випив. Занадто багато. Хотів витравити з себе все — і смуток, і біль, і ревнощі, і Діану. Особливо Діану. Але її не витравиш. Вона — мов нікотин у крові. Прив’язка, залежність, отрута. І водночас — єдине, що тримає мене живим.

Я опускаю голову на кермо, вдихаю запах шкіри. І тоді чую голос:

— Ігоре?

Піднімаю голову повільно. Ангеліна стоїть біля дверцят у чорному пальті, у тонких, майже прозорих колготках і лакованих туфлях. Волосся ідеально вкладене. Очі вологі але на фоні ідеального мейку виглядають так, наче зволожила вона їх краплями. Вона красива — як завжди. Холодна, стримана краса, що ніколи не гріє.

— Ти... — починаю я, але вона перебиває:

— Я не встигла. Робота. Але я не могла не приїхати. Я ж знаю, як вона була тобі важлива...

Я киваю. Не тому, що згоден. Просто немає сил сперечатися. Хочу, щоб вона пішла. Залишила мене в спокої. Але Ангеліна не йде.

— Я думала, ми можемо поїхати разом на поминальний обід? Я... я не хочу, щоб ти був сам сьогодні, Ігоре.

Я мовчу. Бо не знаю, що сказати. Плечі зводить судома, всередині все горить. 

— Я візьму себе в руки, — каже Ангеліна, сідаючи в авто поруч. — Це був складний час для тебе. І я, чесно, не тримаю зла за все те... що було.

Я впускаю руки з керма. Вона тут. Вона поруч. Але я не відчуваю полегшення. Мені тісно від її запаху, від її голосу, від її «присутності». Вона виглядає, говорить і діє, як ідеальна наречена. Але я хочу зовсім іншу жінку. Ту, яка вміє мовчати, не замикаючись. Ту, чия усмішка — не досконала, але справжня. Ту, чий голос досі звучить у голові.

— Добре, — кажу я. — Поїхали.

Мотор оживає, ми рушаємо з місця. Вона говорить про когось із спільних знайомих. А я мовчу. Дивлюся на дорогу, але перед очима — очі Діани. Її голос, її губи, її обійми в машині кілька днів тому.

Я злюся. На себе. На Ангеліну. На весь цей світ.

Мені хочеться зупинити авто і закричати. Але я тисну на газ.

Я ще не знаю, що скажу їй. Не знаю, як розірвати те, що вже не живе. Але знаю точно: сьогодні щось має змінитися.

***
На поминальному обіді в невеликому кафе Ангеліна душить мене своєю показовою турботою. Не відходить ні на крок, пропонує випити, бо саме сяде за кермо моєї машини, стримано усміхається моїм рідним. 

Ідеальна! 

Для когось, але не для мене. 

На жаль не для мене… 

Стіл ломиться від страв, але я не відчуваю ні голоду, ні смаку. Люди щось говорять, перешіптуються, зітхають, знову говорять — я чую їх, як крізь товсте скло. Наче не тут. Наче мене немає в цій кімнаті. Наче я досі на кладовищі, в тій пустці, де тільки земля й хрест.

Навпроти мене — портрет тітоньки. Улюблена її світлина. Вона на ній у своїй вишитій блузі, трохи усміхнена, з прямою поставою, як завжди. Погляд спокійний, але пронизливий.

Я дивлюсь на неї, й мені здається — очі на знімку рухаються.

Я моргаю. Серце стискається.

Чорт, я знову забагато випив!

Починаю ловити себе на тому, що в голові звучить її голос. Такий знайомий. Низький, спокійний, із твердим присмаком.

“Скажи їй, Ігоре”.

Здригаюсь. Губи пересохли.

“Скажи їй! Будь чоловіком”.

Я хапаюся за край столу. Холодний піт пробиває на потилиці.

Здається, я збожеволів.

— Ігоре? — Ангеліна нахиляється ближче, торкається мого плеча. — Тобі зле?

— Води, — хрипло кажу. — Дай мені води.

Вона одразу встає, вдаючи, що все добре. Її рухи акуратні, відточені — як у господині, яка звикла тримати обличчя.

Я лишаюсь сам. І знову дивлюсь на тітоньку.

“Скільки ще будеш тікати, Ігоре? Я тебе виховала не таким. Якщо боїшся — значить, маєш що втратити. А якщо маєш що втратити — борись!”

Це не галюцинація. Це моя совість. Мій страх. Моє сумління, що ожило і заговорило її голосом.

Я згадую Діану. Як вона дивилася на мене тими своїми великими, відкритими очима. Як ховала обличчя в моїх грудях у машині. Як пахла м’ятою й щемом. І як я тремтів, бо знав — не зможу її відпустити. І водночас — не маю права тримати.