25. Діана 

Я прокидаюсь ще до будильника.
Здається, сон був, але я його не пам’ятаю. Пам’ятаю інше – погляд Ігоря, коли він зупинив авто. Його мовчання, яке било сильніше за крики. І… те, як він не попрощався. А ще те. як він цілував мене. Чи я його… 

Та мить була схожа на міраж, на сон і на видіння водночас. Звісно, в мене були стосунки, і були поцілунки, та жоден з них не давав такого відчуття… 

Квартира тиха. Навіть тиша тут інша – наче слухає мене.

Варю каву. Залишаю її холонути на столі. Телефон мовчить.

Я беру його, дивлюсь на екран, відкриваю месенджер – і закриваю. Не знаю, що написати. Чи варто?

"Ти де?"
Стерти.
"Все гаразд?"
Ні. Це слабкість. А я вирішила – не бути слабкою.

Я обіймаю коліна, сідаючи на кухонний стілець. Серце стукає нерівно. Щось... сталося? Я відчуваю це. Він зник учора вночі, і з ним щось не так.
Може, я перебільшую. А може – ні. Від нього завжди йшло тепло. А зараз його відчутно нема.

І тут – сигнал. Повідомлення. Від охоронця.

Ігор просив передати, що сьогодні не зможе зустріти. Поїхав на похорон. Ввечері зв’яжеться.

Я вже знаю, як він тікає в роботу, коли не хоче думати. І як п’є, коли не може не думати. Та зараз інша ситуація, він поїхав провести в останній путь свою тітоньку. Біль в його очах говорив, що вони були близькими… Певно, з ним поїхала Ангеліна. А могла б бути я… Я – потрібна йому! А бути поряд не можу. 

До серця підступає важкий клубок.

Я піду сьогодні пішки. Не хочу сидіти в машині з кимось, хто не він. Не хочу, щоб мене хтось віз, якщо не він.

Я виходжу з квартири, щільніше закутуюсь у пальто, і просто йду. Потрібно пройтись. Треба якось вгамувати цей стан тремтячого желе усередині.

Місто сонне. Люди проходять повз, хтось поспішає, хтось ковтає каву на ходу. Я дивлюсь на них і думаю: як це – жити без постійного клубка в грудях?

– Діано? – знайомий голос змушує мене зупинитися.

Олексій. В руках – звична термокружка, на плечах – рюкзак. Усміхається.

– Привіт, – киваю йому, намагаючись виглядати спокійно.

– А ти сьогодні сумна, – каже він. – Більше ніж завжди. 

– Просто не в настрої. – кажу, коли тиша стаж надто непристойною. 

– Через нього, так? – несподівано питає. – А він, до речі, не такий вже й лапочка. Ну, хіба що коли зі злості підходить впритул і каже: «Вийдемо».
– Що? – не розумію Олексія зовсім. 

– Ну, ми вчора з хлопцями гуляли на набережній. Він з’явився, як грім серед ясного неба. Відвів мене. Говорили. Хвилин п’ять. Потім пішов.
Я перестаю дихати.

– Він що – шукав тебе?
– Не думаю. Схоже на те. що я просто втрапив не в те місце не в той час, – каже Олексій із дещо самовдоволеним виглядом. – І, здається, ти для нього важливіша, ніж він думає. 

Мене ніби хтось облив крижаною водою.

– Дякую, що сказав, – кидаю і йду, не озираючись.