24. Ігор

Вулиці розмазуються вогнями. Місто блимає в лобове скло, ніби намагається сказати мені: «зупинись», але я лише сильніше тисну на газ.
До комендантської ще дві години — час є.

І я знаю, куди їду.

Бар в тихій окраїні міста. Той самий, де завжди шумно, де можна розчинитись у гомоні чужих розмов, у гучній музиці, в диму, у віскі.

Особливо – у віскі.

За столиком у кутку – місце для мого “ритуалу”, який проводжу, коли геть паскудно. Сідаю, прошу одразу подвійний. І ще один. І ще.
Смак гарячий, знайомий, обпікає. Але не заповнює.

В голові – її голос. Її губи. Її погляд, коли вона вчора сказала, що я не маю права наказувати їй…

Правда. Але чомусь болить.

– Привіт, – чую поряд голос, трохи хрипкий, явно не від природи, а від сигарет.

Повертаю голову. Поряд – дівчина. Надто нафарбована, з блискучими тінями, червоною помадою, короткою сукнею, з якої осипаються блискітки.

Не мій тип – відмічаю крізь хміль відсторонено. І тим більше – не сьогодні. 

– Можна? – вона вже сідає, не чекаючи дозволу. – Ти такий… самотній… – шепоче грудним голосом з придиханням та трішки викликом.

– Пригощайся, – кидаю коротко, показуючи на пляшку. Вона наливає собі і мені. Я не заперечую. Просто п’ю. Не слухаю, що вона каже, – про що сміється, щось розповідає, чимось хизується. Але її слова проходять повз, як шум телевізора на фоні.

А потім вона нахиляється ближче.

І – цілує мене.

Я дозволяю. Просто… дозволяю. Не від бажання – від злості.

Може, так простіше буде? Може, я просто з’їхав із глузду через нестачу тіла, будь-якого живого, не такого прохолодного, як і Ангеліни, тіла, і це все – лише фізіологія і гормони?

Її губи м’які, але наче не справжні. Помада – гірка. Віскі – різкий. Дотик — холодний.

І я раптом розумію: це не вона. Не Діана.

Я відштовхую дівчину.

– Вибач. Я не в формі… – встаю різко. Вона щось бурмоче, зітхає, але я вже йду.

На вулиці холодно. Вітер забирає дим і дурні думки. В кишені – телефон. Я набираю:

– Ігоре, барчик за містом, на набережній.
– Все нормально? Щось сталося?
– Так. Випив. 

– Почув. Вже їду.

Я стою біля входу, тримаючи склянку пустою рукою. Всередині – порожнеча й сором.

Я не просто скучив за нею. Я згоряю…