23. Ігор

Я мовчу.

Весь час, поки машина котиться вечірнім містом, освітлюючи порожні вулиці.

В салоні – напруга густа, як туман, і ні я, ні вона її не розвіюємо.

Діана сидить поряд, згорнувшись у кріслі, мовчазна, на диво тиха. 

Я веду машину мовчки.

Не дивлюся на неї. Не можу. Якщо ще раз зустріну її погляд – я не стримаюсь.

На кінчику язика її ім’я, на губах – її смак.

І чорт забирай, я до цього не був готовий. До того, що раз спробувавши – стану марити нею. До того, що спрага  до її губ  стане сильнішою за спрагу в пустелі… 

Вона сидить  поруч, така тиха, зосереджена, немов і не було того поцілунку. А для мене… Для мене все остаточно перевернулось з ніг на голову.

Кермо стискаю так, що аж пальці німіють. Усередині палає щось неконтрольоване. Бажання. Лють. Безсилля.

Її запах – той самий, легкий, солодкуватий. Її коліно поруч. Її дихання.

Занадто близько.

Занадто привабливо.

Занадто заборонено.

Я вивозив її звідти, з рідного міста, думаючи, що вбережу. Від світу, від її дядька, від себе самого. Але що, як я – головна загроза для неї?

Я не маю права навіть думати про неї так. Вона – занадто молода. Я – занадто зламаний. І чим більше я намагаюсь тримати дистанцію, тим більше мене до неї тягне.

Зупиняю автор біля її під’їзду. Я вмикаю ручник, залишаю мотор увімкненим.

– Приїхали, – хриплю. Голос чужий навіть для мене. Грубий.

Вона повертається до мене. Я відчуваю цей погляд. Теплий. Трохи винуватий. Занадто щирий.

– Крук… –тихо каже вона, торкаючись мого плеча.

Моє тіло здригається. Все в мені напружується, зривається на межу.

– Йди, Діано, – видавлюю крізь зуби.

– Я…

– Прошу, – перебиваю гарячково. – Йди, поки я ще можу тебе відпустити.

Вона мовчить, ще мить дивиться мені в очі, ніби щось розуміє, і тільки тоді відчиняє двері.

Я дивлюся, як вона виходить, і в грудях усе стискається.

Я хотів її захистити. А тепер…

Захищаю я її лише від себе.

Чи міг я колись подумати, що так бажатиму навіть не жінку, дівчину, молодшу від мене майже на два десятки років? 

*****

Я не їду додому. Лечу вже друге коло нічним містом. Асфальт — наче шлях у нікуди. Світло фар розтинає темряву, але в мені — темніше, ніж за вікном.

Ноги самі тиснуть на газ. Місто тече крізь мене — перехрестя, світлофори, вогні, люди — все розмазане, все далеке. Я, як у тунелі. І не знаю, де кінець.

Діана.

Діана.

Діана.

Діана.

Її голос у вухах, її дотик на шкірі, її поцілунок — він досі горить на губах. Я не можу стерти його. І — не хочу. Чорт забирай, я з’їжджаю з глузду.

Всі ці місяці я будував навколо себе мури. Високі, цинічні, холодні. А вона...

Вона просто увійшла всередину. Без стуку. Без дозволу.

Ангеліна сьогодні писала. Казала, що приїде на вихідні. Що скучила. Вибачалась за різкість. 

А я? Я дивився на екран і думав, як мені її позбутися. Не зла, не ворога — просто жінки, з якою мене нічого більше не поєднує. Крім тіней минулого.

Мені все одно. Просто все одно, що вона пише, каже, робить. 
Я уявив Діану. Як вона сьогодні виглядала…
З її очима повними співчуття.
З її руками, що тримали мене, ніби я потребував порятунку.

Вона бачить мене справжнім. Не фасад, не ім’я, не людину, ледь не вбиту війною і минулим.
Мене.

І це лякає.

Це розриває на частини.

Невже вона не боїться? 

Мене, мого надламу, мого минулого? 

Мабуть, вона хоробріша за мене. 

Світлофори міняють колір за кольором.

Червоне. Зелене. Знову червоне.

Я не бачу. Я думаю, якби зараз повернутися. Постукати в її двері. Просто стати там, перед нею, і сказати правду. Сказати, що не можу без неї. Що божеволію.

Але я не маю на це права.

Я — не її майбутнє. Я — її поразка, якщо дозволю собі...
Моє тіло зламає її юність. Мої шрами зроблять її сторшою і не дадуть того чого бажає кожна жінка. 

Я зупиняюся біля набережної. Виходжу з машини.
Холод вітає мене, як старий знайомий.

Може, хай краще я мерзну тут, ніж палати від бажання там.

Але... побути на самоті не вдається. Фари виривають компаніє молодих людей. І серед них - той її клятий однокурсник, Олексій... 

Ще не розуміючи, що роблю, повертаюсь до нього...