22. Діана

Я не шукаю його очей.

Але завжди чомусь помічаю, коли він дивиться.

З машини, з-за вікна, з тіні – наче Крук завжди поруч.

Навіть тоді, коли його нема.

Олексій сміється, розповідає щось легковажне і смішне, я слухаю і киваю, хоча нічого не чую. Мої думки – в іншому місці.

У глибокому голосі, що звучить мені в снах.

У погляді, який ховає в собі вогонь і провину.

Але я змушую себе йти вперед. Я ж погодилась. Я ж сама вирішила.

Я – вільна.

Нібито.

Олексій – добрий. І милий. Можливо, навіть занадто. Він приносить мені каву, проводить до дверей, не торкаючись ні пальцем, лише іноді ледь торкається мого плеча – наче чекає дозволу. Захищає від надмірної уваги інших хлопців на курсі та трохи токсичної уваги дівчат. Мушу визнати, без нього я б не витримала все це зараз – розбита, спустошена, чужа в цьому місті і житті. 

І я бачу, як світиться його обличчя, коли я посміхаюсь. Я знаю цей погляд. Я бачила його вже — колись, давно. У школі. В інших хлопців. Але тоді я не помічала.

А зараз – бачу все.

І це лякає.

Коли я доходжу до дверей, відчуваю погляд на потилиці. Обертаюсь – Ігор. У своїй машині.

Сидить з кам’яним обличчям.

Його очі – лід і вогонь водночас.

Я киваю.

Він не відповідає.

І в ту мить щось опускається в мені.

Наче серце сповзає в шлунок.

***

Я заходжу в квартиру й опираюсь спиною об двері. Закриваю очі. Я не можу більше бути у цьому трикутнику.

Я – не його.

Я – нічия.

Він же сам відштовхує мене постійно, будує стіну, через яку не пробитись. То що хоче натомість? Щоб я впала йому до ніг? Я не така. Я не падаю і я не впаду… Якби хоч один крок з його боку – все б змінилось. Але кроки він робить тільки назад.  

***
Наступного дня ще до завершення останнього заняття я отримую повідомлення. 

“Чекаю на парковці”

Серце знову завмирає. Чому б йому не відправляти охоронця, або й взагалі – не дати мені можливості добиратися додому самій? 

Коли я виходжу – Ігор вже чекає. Сам.

Серце стискається.
Чому він тут? Чому не відпустить?
Чому саме тоді, коли я намагаюся дихати без нього – він з’являється знову?

У машині – тиша.
До першого його запитання.

– Ти давно з ним знайома?

Я мовчу.
Він дихає важко. Потім – вибухає наступним запитанням.

– Він тобі подобається?

Мої пальці стискаються в кулак.

– А яка різниця? – запитую з викликом. – Ти одружуєшся. Не маєш права питати.

Ігор б’є по керму.

– Чорт забирай, Діано! Я не можу просто дивитися! Не можу, чуєш?

Я повертаюсь до вікна. Відчуваю, як пече горло.

Що ми робимо?

Куди нас несе цей потік?

Я не знаю, як бути. Але знаю, що ще трохи – і ми обоє згоримо в цьому вогні.

– Чому не можеш, Ігоре? – чи не вперше називаю його на ім'я. 

– Тому що я… я… – він раптом зїжджає на обочину під нервові сигнали авто позаду. Глушить двигун. 

– Тільки будь ласка не починай пісню про мою безпеку! – дію на випередження. 

– А що в цій “пісні” – мружиться, наче від болю, – не так? 

– Все, чорт забирай, не так! – різко розвертаюсь до нього. – Якого біса, Крук? Що з тобою коїться? З нами що коїться, скажи мені?

– Діано, я… – він затинається, губиться… 

– Ігоре, ти – без трьох хвилин одружений чоловік. В тебе все же сплановано і влаштовано. 

– Я відклав весілля. – каже глухо. 

– Що?? – в мені спалахує така шалена, пекуча надія, що здається, в салоні його авто стає світліше. 

– В мене померла тітонька. Завтра прощання… Тому весілля поки не буде… – моя надія згасає, як вологий сірник на вітрі… Миттєво, так і не розгорівшись. 

– Я тобі співчуваю! – кажу надто сухо і офіційно. 

Але… Бачу скільки болю в його очах, що в якомусь шаленому пориві розвертаюсь, відстібаю ремінь безпеки і обхоплюю руками його плечі. 

Вони широкі, сильні, і відчуваю під піджаком його м'язи і… його слабкість. Ніхто не буває таким зворушливо слабким, як сильні чоловіки в моменті. Коли їм боляче, коли вони заплутались… І ця їхня слабкість просто розриває серце навпіл… 

Машина стоїть на узбіччі. Всередині – лише ми і тиша, яка зараз красномовніше за будь-які слова.