21. Ігор

Ніч проходить, як в тумані. Ангеліна на конференції в Києві, а я – один в своєму домі, і зараз це на краще. 

Влад вчора повідомив, що справа рухається і скоро Діана зможе розпоряджатись своїм майном та спадком. А це означає, що я їй буду більше не потрібен. А вона мені?...

До ранку не можу заснути, думки про Діану перебивають флешбеки з минулого та важкі, повні темряви сни. 

Вранці, ледь дочекавшись, дзвоню Ігорю і кажу, що Діану заберу сам. 

І жалкую, щойно приїхавши до коледжу…

Я не маю його бачити.

Чорт забирай, я не маю бути там!

Але я тут.

І знову бачу, як він проводжає її до дверей.

Високий, з невимушеною усмішкою, в руках – її рюкзак. А вона сміється.
Не зі мною, з ним, з його жартів.

Моє горло стискається.

Замість того, щоб повернутися до авто, я стою під деревом, мов статуя. Мої кулаки зведені, зуби стискаються до болю в щелепі.
Її очі світяться довірою. Вона торкається до його руки.
Це триває секунду.
Але для мене – як удар ножем, який мало того що ввігнали у  плоть, а ще й провертають в рані раз за разом. .

Я не кличу її. 

Коли вони відходять, – наьираю Ішоря і прошу терміново приїхати. 

Я не можу зараз сісти з нею в одну машину!

Щойно бачу авто свого охоронця, ховаюсь в салоні свого, і вилітаю з паркінгу, ледь не подряпавши крило дамської малолітражки поруч. 

Їду в офіс. Не дзвоню їй.
Не пишу.
Замість цього безглуздо ходжу з кутка в куток, не помічаючи, як холоне кава. Як тремтять пальці.

– Ти не маєш на це права, – кажу сам собі, втикаючись у порожній екран телефона. – Ти дорослий чоловік. В неї – своє життя. І ти її... відпустив.

Але нічого з цього не заспокоює. Бо я – в її полоні.
Навіть на відстані.

Вночі я відкриваю її фото. Те, яке зробив випадково. Вона сидить у кав’ярні, дивиться вбік, усмішка на вустах.
Сонце в її волоссі, легка сукня.

– Що ти робиш зі мною, дівчинко? – шепочу, і щось стискається в грудях.

Я знову на краю. І не знаю, за що вхопитись, аби не впасти. 

***

На ранок мені телефонує брат. Його голос спокійний, попри те, що він каже.
Тітка Марина. Його мати, а моя – улюблена тітонька. Підтримка і опора в важкі часи. Померла уві сні.

Я сиджу в авто і дивлюсь на вікна будинку Діани. Хочу їхати туди. Просто побачити. Але замість цього повертаю кермо – і їду за місто.

***

– Я дуже співчуваю, – каже Ангеліна, коли ввечері я повертаюсь додому остаточно зламаним, знесиленим і знекровленим морально. 

– Нам треба перенести весілля, – кажу одразу. Не дивлячись на неї. Просто стою біля міні-бару з келихом у руці.

– Що? – її голос стискається. – Через твою тітку?

– Так, – відповідаю. – Це близька мені людина. Я не можу зараз святкувати.

– Святкувати? Ігорю, ми плануємо наше життя! Ти просто знову відтягуєш те, що обіцяв! – її очі блищать від злості. – Може, справа не в тітці? Може, справа у твоїй маленькій "підопічній"?

Я мовчу. Бо знаю – все, що скажу, буде неправдою.
І щойно вона грюкне дверима, я знову повернуся до телефона.

До того фото.

До Діани…