20. Ігор

Я стою на узбіччі в машині, неподалік від будівлі коледжу, і злюся. На себе. На це місто. На час, який тече повз і залишає мене все далі від неї.

Замість охоронця приїхав я. Не тому що не довіряю Ігореві – довіряю. Але довіряти йому – це не означає, що він помітить, змерзли в неї руки чи сумна в неї сьогодні посмішка. А я…
Я мушу це бачити.
Інакше зійду з розуму.

Вмикаю музику. Вимикаю. Знову вмикаю. Якийсь джаз із придушеними всхлипами, точно, як мої думки. Вікно запітніло. Я проводжу пальцем криву лінію – дитячу, безглузду. Пальці тремтять. Від нерішучості, не холоду.

Ангеліна вчора приїхала зненацька. Як завжди – в своєму стилі: не дослухавши мене, з виглядом, мовляв, “я вдома, зустрічай!”.
– Приїхала, бо це не телефонна розмова, – сказала з усмішкою.
Ця усмішка давно не гріє. Та й чи гріла від самого початку?

Я стояв у холі, тримаючи у руках телефон, і формуючи в голові фрази, але в мене нічорта не виходило. 

Але вона стояла переді мною – спокійна, показово м’яка. Без жодного слова про весілля. Лише з чайною чашкою в руках і розмовами про дитинство. Про ті часи, коли я думав, що любов – це подяка за порятунок.
Вона пригадала мою безплідність, наче між іншим.
– Ти знаєш, з твоєю проблемою... я ж єдина, хто справді приймає тебе. Ти потрібен мені. А я – тобі.

Я не зміг нічого сказати.
Слова зітліли на язику.

Знала, яку карту витягнути і ефектно кинути на стіл. 

Так, вона права. Але… Можна було б і не нагадувати про те, що випікає мене зсередини. 

Тепер я тут. Дурень.
Стою на парінгу і чекаю на дівчину, без якої мені так паскудно, як наркоману без дози. 

Телепень.
Дорослий, виважений, успішний телепень.

Дивлюсь у дзеркало заднього виду. Люди виходять з будівлі – молоді, легкі, як весна. І серед них вона.

Діана.

Світло падає на її волосся, на обличчя без макіяжу. Вона сміється, повертаючись до… свого супутника, – високого хлопця, який щось їй розповідає і торкається її плеча. Я миттєво стискаю кермо, ніби це його рука яку мені хочеться повернути за спину до хрускоту.

Ревнощі.
Давно забуте відчуття, яке обпікає нутро, як спиртовий антисептик рану. 

Я глушу мотор. Виходжу з машини.
– Діано, – кличу.

Вона обертається. Усміхається здивовано.
– Ти? А де Ігор?

– Зайнятий! Сьогодні я тебе забираю.  

Це все, що я встигаю сказати. Бо більше говорити – небезпечно. Бо ще трохи – і я скажу:
“Поїхали звідси. Ти не потрібна Лондону так, як потрібна мені.”

А я не маю права.
Бо ще вчора… я мовчав.

Бо між нами – прірва і я не маю право заважати їй жити… 

Ми їдемо мовчки.

Її парфуми заповнюють простір салону – легкі, ледь вловимі. Я сам купив ті парфуми, щойно вона тільки оселилася в новій квартирі. Тоді не думав, що з кожним вдихом цей запах буде точити мене зсередини.

– Весело проводиш час на курсах, – кажу я, наче між іншим.
А насправді – це звучить підло. Отруйна спокуса вжалити її, щоб стало не так боляче мені.

– Ну… так. Нормально. Люди хороші, – відповідає вона, не зводячи очей із вікна.

Мовчання тисне, як грозова хмара. Я не витримую.

– Хто той хлопець?

– Який? – вдає що не зрозуміла. 

– Той, що жартував біля входу. Ви, здається, чудово ладнаєте.

Вона з подивом дивиться на мене.

– Це Олексій. Одногрупник. Ми просто спілкуємось. А що?

– Нічого. Просто цікаво, скільки часу треба, щоб ти “просто” почала з кимось так мило спілкуватися. – чорт, що зі мною коїться? Куди мене несе?

Її погляд різко впинається в мене.

– Тобі це справді цікаво, Ігоре?

– Ні. Я просто... – я хапаю повітря, ніби в ньому захована відповідь. – просто турбуюсь про твою безпеку. 

– Що я чую? – раптом її усмішка стає надто іронічною. навіть трішки хиою, що її абсолютно не личить. – Ти що, ревнуєш?

– З якого дива, – натхненно брешу. – Просто... я не хочу, щоб ти помилилась. Занадто молода, занадто довірлива...

– А, ну звичайно, я й забула, що я дитина. Я не знаю, що роблю. Дякую за піклування!

– Я не казав, що ти дитина, просто… 

– Просто, ти – одружуєшся, Ігоре! – її голос ріже повітря. – І не маєш жодного права мені щось вказувати! Ти просто допомагаєш мені, бо так попросив батько. І більше нічого поза цим!

Мовби ляпас. Гострий, неочікуваний.

Я тисну на гальма різко, машина зупиняється просто на узбіччі, шини скрегочуть, а в грудях – вирва.
– Не треба так зі мною говорити, – хриплю, через пожежу в грудях, навіть не дивлячись на неї. – Ти нічого не знаєш.

– Знаю більше, ніж ти думаєш, – огризається вона. – Я бачила, як ти дивишся на неї… І як дивишся на мене. І як ти мовчиш зараз!