19. Діана

Його квартира тиха.

Надто тиха.

Я стою в передпокої з сумкою під ногами та відчуттям, ніби переступила невидиму межу. Тут усе пахне чистотою, новим життям і... самотністю. Стилізовані меблі, великі вікна, сірий диван, на якому, мабуть, ще ніхто не сидів. Цей простір виглядає як зі сторінки каталогу, де немає місця для емоцій – лише ідеальна картинка.

Ставлю сумку, роззуваюсь. Плитка холодна, і я здригаюсь. Дарма не вдягла теплі шкарпетки.
На кухонному столі вже стоїть пакет із продуктами. Його залишив охоронець – той самий Ігорів Ігор, якого він приставив до мене.
"Щоб ти була в безпеці", – сказав.
А ще: "Квартира твоя, роби, що хочеш. Але якщо щось – дзвони мені. Будь ласка".

Його "будь ласка" досі лунає в голові.

Я клацаю вимикачем, і лампи на кухні спалахують м’яким жовтим світлом. Вже вечоріє. З вікна видно сусідні будинки, а трохи далі – маленький сквер. Місто зовсім інше, ніж моє рідне, з якого я втекла. В ньому немає страху, натомість є майбутнє, яке мене ще лякає.

Я відкриваю холодильник – тут є йогурт, молоко, напівфабрикати і кілька пляшок води. На дверцятах хтось приклеїв жовтий стікер:
"Не забудь поїсти. – Ігор".

Коли тільки встиг? 

Я сідаю за стіл, і мені стає чомусь дуже тепло. І водночас – дуже сумно.

Я сумую.
За ним.

Не так, як мала б. Не як за другом.
Його мовчання болить. Його відсутність лунає в кожному кутку цього стерильного помешкання.
Але я не плачу. Я вже вирішила: я повинна вистояти. Інакше навіщо було все це?

***

Наступного ранку я прокидаюся від тиші.
Тиша в цій квартирі не звична – не домашня, а ніби контрольована. Вона пахне новими шторами, кавою, яку ще ніхто тут не варив, і свіжою фарбою на стінах. Ніби це місце чекало на мене. Але не з радістю – з обережністю.

Я заварюю собі чай – зелений, без цукру. Не тому, що люблю його смак, а тому що так робить Ігор. І тому, що мені здається, коли я п’ю його чай, він трохи ближче. Хоча б на ковток.

На підвіконні стоїть моя чашка, поруч – записник. Я перелистую старі нотатки. Колись я хотіла вступити на психологію. Хотіла розуміти людей. Допомагати їм. Врятувати таких, як я – від самотності, від болю, від родичів, які називають любов’ю знущання.

Тепер у мене з’явився шанс. Я ще не говорила Ігорю, що записалась на підготовчі курси. Мої випускні бали підходять, тож, після курсів я полечу до Лондона. 

Так хотів мій тато. Доки ще тримався, він зміг організувати рахунок для навчання, та знайти людей, які допоможуть там, на місці. 

 – Працюй над англійською, – завжди казав. – І над впевненістю в собі. Скоро все буде в твоїх руках.

Увечері я виходжу на прогулянку під суворим наглядом Ігоря-охоронця. Збоку ми виглядаємо, як, можливо, старший брат з сестрою, чи тато з донькою, але мені все одно. 

Знову звертаю увагу, що це місто... інше. Воно не тисне хмарочосами, не розчавлює шумом. Його ритм – м’який, плавний. Люди посміхаються. У кав’ярнях пахне корицею, на вулицях – каштанами. Я ніби в новому житті.

***

Вранці Ігор відвозить мене на курси. Його доводиться вмовляти не говорити поки Круку. Звісно, він скаже, просто зараз, щойно побачить, як заходжу в двері коледжу, де проходитимуть заняття. 

На курсах нас небагато. Я сиджу в задньому ряду, стараюся не виділятись, та це марно. Один з хлопців – Олексій – одразу звертає на мене увагу. Він високий, з теплими карими очима і приємним голосом, в кожному його слові звучить підтримка і привітність, але я не маю бажання спілкуватись.

Після занять він наздоганяє мене біля дверей.
– Ти новенька? – питає. – Раніше тебе не бачив.
– Так, тільки переїхала.
– Можна запросити тебе випити кави? – усміхається. – Я покажу тобі місто, яке знаю, як ніхто інший.

Я посміхаюсь у відповідь, не думаючи ні про що. Не хочу думати. Не хочу згадувати.

Але все одно згадую.
Його очі. Його тиша. Його "не бійся".

– Вибач, ні, я занята після курсів. – відповідаю м'яко, бо той, з ким я хочу пити каву зараз, певно, налагоджує стосунки зі своєю нареченою, і йому не до мене.  

Коли повертаюся додому, в коридорі просто біля вхідних дверях – ще один пакунок. Усередині нова піжама, набір для догляду за волоссям, шоколад. І записка: 

“Молодець, що розвиваєшся”.

Мені хочеться заплакати. Не від горя – від ніжності, яку не знаю, куди подіти.

Я лягаю спати з його листом під подушкою. Зі своїми почуттями – десь глибоко під шкірою. І з думкою:
"Він не мій. І ніколи не буде. Але частинка його чомусь завжди знаходить мене."...

__

Любі читачі, дякую за підтримку і за те що коментуєте, та ділитесь враженнями від книги. Мні дуже приємно! підписуйтесь на стоірночку, щоб не пропустити новинки і цікавинки) 

___