18. Ігор

Повертатись в пустий дім виявляється ще тим випробуванням для психіки. В глухих стінах відразу накривають флешбеки і, щоб заглишити їх, я чи не вперше за довгий час. наливаю собі склянку віскі. 

Дім пустий.

Холодний. 

Безживний. 

Без… Діани, яка прожила тут всього кілька днів. 

Не без Ангеліни. 

І це розуміння випалює, отруює, збиває з ніг. 

Лід повільно тане у вже третій склянці, рідина переливається в приглушеному світлі лампи.
Я роблю ковток. Гаряче. Гірко. Але цього разу – трохи легше дихається.

Я сам.

І перше, що несподівано приходить у голову – добре, що немає Ангеліни.

Раніше цей дім здавався мені живим тільки через неї – сміх,спільні плани, розмови. А тепер... я відчуваю полегшення. Тишу.
Без її докорів, без її холодних усмішок, без постійного відчуття провини за те, ким я є.

Я ставлю склянку на стіл і стираю долонею обличчя.
Диявол! Я радий, що вона не поруч.

А отже мені не вистачає не її...
Погляд мимоволі ковзає в бік вікна. Там, десь за кількома вулицями, у моїй порожній квартирі зараз сидить Діана.
Одна. Маленька, вперта, із цими великими очима, в яких світяться тисяча почуттів, які вона так намагається приховати.

Чорт.

Я сьогодні мало не втратив її.

Вона готова була піти, просто піти – лиш би не заважати мені. Лиш би не ставати “перепоною до мого щастя” як вона сказала!

І я...
Я майже дозволив їй це зробити.

Стискаю кулак на столі. Кісточки пальців біліють.

Я не маю права втратити її.

Неважливо як. Неважливо, що вона думає зараз про мене. Я мушу бути поруч.

Я мушу захистити її!

З повністю розтопленом людом у склянці приходить розуміння. 

Кого в біса я обманюю?
Тут і зараз, наодинці з собою!

Себе? 

Розуміння приходить, як удар грому. 

Я довго сидів над телефоном, вагаючись. Кожен нерв у тілі натягувався, кожен інстинкт кричав: зроби це. Постав крапку.

Набираю номер Ангеліни. Телефон дзвонить раз, другий – і її голос звучить у слухавці, солодкий, знайомий... і відтепер чужий.

– Привіт! – вона підозріло привітна. – Нарешті! 

Я зціплюю зуби.

– Нам потрібно поговорити, – кажу коротко. Від нервів і випитого заплутується язик. 

– О, ти зрозумів свою помилку? – її голос стає ще більш впевненим. – Я зараз приїду, і ми все обговоримо!

Вона не слухає. Власне, як завжди, вона не почула ні мого тону, ні моїх слів. Вона вже вирішила все сама.

– Ангеліно... – починаю, але вона перериває мене.

– Заспокойся. Все буде добре. Я вже в дорозі!

Відбій.

Я опустив руку з телефоном і втупився у стіну.

Все буде добре?

Ні, не буде.

Тепер усе тільки починається.