17. Діана

Я стою в його обіймах, відчуваю тепло, силу – і ще щось, що крає мені душу. Було б так легко залишитися. Закрити очі на все. Прихилити голову до його грудей і забути, що між нами прірва.

Але я не можу.

Повільно, ніби кожен рух дається мені болем, я відступаю на крок назад. Його руки завмирають у повітрі, він дивиться на мене нерозуміюче.

– Слухай, я... – мій голос тремтить, але я збираю всю волю в кулак. – Я не можу залишитися тут. Це неправильно. І... я не хочу бути комусь тягарем. Будь ласка, дай мені жити окремо. Я згодна на все – навіть на охоронця, тільки дайте мені трохи спокою. Простору.

Кажу, і слова здаються чужими, іншомовними. Насправді справа не в просторі і в його сніговій королеві-нареченій. Я не можу сказати ні йому, ні собі, що мені важко поряд з ним. 

А після моїх слів його обличчя кам'яніє. Я бачу, як у ньому борються емоції. Він ковтає повітря, напружує щелепи... а потім киває, повільно і важко, наче це рішення дається йому через силу.

– Добре. – погоджується. – Є моя квартира, – хрипко каже він. – Я там давно не жив... Але вона в порядку. Відвезу тебе туди сам. І все, що треба, ми купимо. Разом.

Моє серце боляче стискається. Він говорить спокійно, але я бачу, як йому важко. Бачу цю напругу в плечах, погляд, що уникає мого.

Я шепочу "дякую", хоча насправді хочеться кричати.

Дякувати за те, що він відпускає.

І плакати від того, що я хочу зовсім не цього…

***

Їдемо мовчки.

Я сиджу на задньому сидінні його авто, поруч охоронець Ігоря. 

Попереду, за кермом, сам Ігор. Впевнена, він сів за кермо, аби тільки не бути поруч зі мною Навмисно…

Його спина напружена, плечі злегка скошені вперед, ніби він бореться сам із собою.

В машині важко дихається. Тиша тисне на груди.
Я крадькома поглядаю на Ігоря в дзеркалі заднього виду.
Він виглядає... змученим. Суворим. І дуже далеким.

Машина плавно котиться вулицями, і тільки клацання поворотників і шелест шин розрізають мовчанку.

Коли нарешті зупиняємося біля сучасної багатоповерхівки, серце починає калатати сильніше.
Ігор мовчки виходить і відчиняє мені дверцята. Простягає руку – допомагає вийти.

Його пальці торкаються моєї долоні... і цей короткий дотик змушує мене здригнутись.

Я… не знаю, що таке справжня хімія, справжні імпульси між чоловіком і жінкою… Але мені здається, що з ни я маю саме це. І настав вже час собі зізнатись в цьому. 

– Ходімо, – хрипло каже він, відводячи погляд. Цікаво, а що відчуває він? Я досі для нього дитина, чи… ?

Ігор слідує за нами на невеликій відстані, не втручаючись, але не зникаючи з поля зору.

Ми підіймаємось ліфтом. Я притискаю до грудей свою сумочку, відчуваючи, як кожен удар серця дзвенить у вухах.

Ігор дістає ключі й відмикає двері. Відчиняє їх переді мною.

– Проходь.

Я переступаю поріг. Квартира простора, світла. Великі вікна, м'які нейтральні кольори, мінімалістичні меблі. Все виглядає... чужим і надто аскетичним. Але цей мінімалізм та пустоту я ладна пробачити вже за те, що тут пахне його парфумами і не пахне її…

– Трохи пусто, – каже Крук, затримуючись у дверях. – Але тут все необхідне. Якщо треба буде щось додати – скажеш. Завтра поїдемо обирати.

Я киваю, намагаючись змусити себе посміхнутись. Але усмішка виходить неживою.

– Ігор залишиться тут. В сусідній кімнаті. Поруч. Якщо щось – він одразу буде на місці.

Я знову киваю, не знаходячи в собі сил відповісти словами.

Ігор дивиться на мене. Довго. Пильно. Наче хоче щось сказати, але не може.

А потім просто шепоче:

– Якщо щось потрібно... будь-що... просто позвони.

І йде, залишаючи за собою пустоту. 

Я стою посеред цієї чужої квартири, стискаючи під пальцями свій кулон зі смарагдом. Він – все, що в мене лишилось. 

І відчуваю, як всередині піднімається хвиля самотності.