16. Ігор

Я їду додому, стискаючи кермо до неприємного хрускоту в пальцях. У скронях боляче пульсує лють. Я досі відчуваю огиду після розмови з тим виродком. Але більше за все я хочу побачити її. Переконатись, що з нею все гаразд. Що вона тут, у безпеці. Що її ніхто не зачепив.

Це якесь божевілля.
Марення…. І я не можу нічого з собою вдіяти. 

Заходжу в будинок. Тихо. Занадто тихо. Лише приглушені голоси з кухні. І я раптом зупиняюсь на півдорозі, вловлюючи окремі фрази.

– …я можу заплатити тобі, – голос Ангеліни, холодний, обгорнутий фальшивою лагідністю. – Ти ще молода. Тобі потрібні гроші. Скільки ти хочеш, щоб зникнути з його життя?

Кров приливає мені в голову. Я на мить заплющую очі. Намагаюсь не вдертись туди зараз і не зробити те, про що пошкодую потім.

– Я не продаюсь, – тихо відповідає Діана. Її голос тремтить, але звучить гордо.

Я відчуваю, як щось зрушується всередині мене.

– Я тут не заради грошей. І не заради Ігоря. Я тут тому, що мені більше нема куди йти.

Мовчанка. І я більше не можу чекати.

Я штовхаю двері на кухню і заходжу. Бачу їх обох, як в тумані через лють, що червоною пеленою закриває очі. 

Діана сидить біля столу, ховаючи руки під стільницею. Її плечі напружені. Ангеліна стоїть навпроти неї, красива, холодна, мов крижана статуя. Її обличчя спотворюється острахом, коли вона бачить мене.

– Що тут відбувається? – мій голос звучить так низько і небезпечно, що навіть самому стає дивно.

Ангеліна облизує губи, намагаючись усміхнутися.

– Ми просто розмовляли, любий, – каже вона занадто швидко. – Я хотіла допомогти...

– Допомогти? – перепитую я, роблячи крок ближче. – Запропонувавши їй гроші?

Вона блідне, намагаючись щось відповісти. А я вже стою поряд із Діаною. Відчуваю, як вона здригається, хоч і намагається тримати обличчя.

І в цю мить я знаю точно: більше я не дозволю нікому зробити їй боляче.

Нікому. І ніколи.

Я стою мов вкопаний, а Діана тихо встає й майже біжить із кухні. Я навіть не встигаю її зупинити. Лише дивлюсь їй услід, як вона зникає в коридорі, маленька й крихка в цьому великому домі.

Я переводжу погляд на Ангеліну. Вона стоїть, упершись руками в стіл, і її обличчя небезпечно палає.

– Ти що, зовсім з глузду з'їхала? – глухо питаю я. – Що ти робиш за моєю спиною?

Ангеліна сміється – коротко, нервово.

– Сліпий ідіот! – випалює вона, кидаючи на мене погляд, повний презирства. – Ти сам не бачиш? Ти на неї запав! Очей не можеш від неї відвести! Як пес за господинею бігаєш!

Я стискаю щелепу. В голові гулко відбивається кожне її слово.

– Діана для мене... – починаю, але вона перериває:

– Що? Хто вона для тебе, Ігорю? Чергова підопічна? Донька твого боржника? Маленьке кошеня, якому треба допомогти?

Вона робить крок до мене, обличчя в неї перекошене від люті й болю.

– Та ти сам не знаєш, чого хочеш! Але дивись уважніше. Бо ця дитинка вже в'їлася тобі під шкіру. І якщо ти цього не розумієш, то я тобі допоможу.

Я мовчу. Бо вперше за довгий час мені нема чим побити її карту. У голові стоїть лише один образ – Діана, яка, ховаючи очі, гріє долоні об чашку чаю... Діана, яка обіймає мене так щиро, що серце стискається...

І я розумію, що Ангеліна права…

І це розуміння просто випалює мене зсередини. 

Я дивлюся на свою наречену, яка стоїть переді мною з усім своїм презирством, гордістю і втомленою любов'ю. Колись я захоплювався нею. Колись думав, що в нас може бути спільне майбутнє.

Тепер між нами – порожнеча.

Я повільно випрямляюся.

– Якщо вона не йде, тоді я пакую речі. – каже, пронизуючи поглядом наскрізь. 

– Добре. – абсолютно спокійно погоджуюсь я. 

Вона моргає, не вірячи почутому.

– Що?

– Ти мене почула. Пакуй речі. – Мій голос рівний, без емоцій, але всередині в мені все палає.

Ангеліна розсміялася коротко, майже з істерикою.

– Ти мене виганяєш? Через неї? Через оцю?

Я зітхаю. Уперше за весь цей час відчуваю дивну полегкість.

– Ти сама сказала, що хочеш піти. І це не через неї, не через Діану, – кажу я. – А через нас. Ми з тобою давно все втратили. Просто не хотіли це визнавати.

Вона ще кілька секунд стоїть, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки. Потім розвертається й виходить із кухні, високо піднявши підборіддя.

Я залишаюся на самоті. У тиші. З диким серцебиттям і гірким присмаком на губах.

І тільки тоді, коли її кроки губляться вдалині, я дозволяю собі сісти за стіл і спертись лобом на долоні.

Бо тепер все зміниться. І назад дороги вже немає.