15. Ігор

Щойно Діана, не дочекавшись завершення моєї ділової розмови, (яку я навмисно затягую), йде до себе нагору, я видихаю. 

Що довше вона поряд – то важче мені думати в її присутності. Що ближче вона до мене – тим важче мені боротись з бажанням доторкнутись, взяти її за руку, і… обійняти. Так, я до безумства хочу обійняти її, притиснути до себе, закрити, захистити від всього клятого світу. І це якесь божевілля. Воно вкриває мене пеленою, позбавляє сил боротись. Я не розумію сам себе, не розумію, що відчуваю і як з цим боротись. І це шалено виснажує.

Я досі чую її голос.

А ти хочеш, щоб вона повернулась?..

Питання дзвенить у мені, дратує, як лезом по скло.

Я не відповів не тому, що не знаю відповіді, а тому що знаю її занадто добре.

А ще знаю, що мені треба відволіктись, доки не накрили флешбеки. Вони приходять завжди тоді, коли мені важко або паскудно. Зараз обидва варіанти правильні, тож треба тікати, доки не сказав, чи не зробив чогось зайвого… 

Залишаю Діану вдома.

Кажу охоронцю Ігорю, щоб не зводив з неї очей, щоб не випускав. Вона не в’язень, але... я не можу дозволити, щоб вона просто пішла. Не зараз.

Сідаю в машину. Вмикаю музику – гучно. Щоб заглушила її голос в голові.  І їду в офіс, де ніхто не буде говорити мені про кулони, про погляди, про мої, чорт забирай почуття!

Я тікаю.

Це єдине правильне слово. Тікаю від себе, від неї, від цієї шаленої, чужої, забороненої ніжності.
У своєму кабінеті закриваю двері, наливаю каву, дивлюсь у вікно і намагаюсь дати собі відповідь на одне єдине запитання:

Я кохаю Ангеліну?..

Чорт, хіба за тиждень до шлюбу, коли запрошення розіслані, і навіть страви для бенкету обрані, можна задавати собі таке питання?

Я поважаю її, знаю роками, я вдячний їй. Ми були разом в найтемніші періоди. Вона завжди поруч.
Але коли я дивлюсь на неї – я не відчуваю... вогню.

А коли дивлюсь на Діану – все всередині мене ламається. мене ламає і випалює зсередини.

Я злюсь на себе за це. Злюсь так, що аж нудить.

– Пане Ігорю, – стукає секретарка, – Тут до вас один чоловік. Наполягає на зустрічі... каже, що це терміново. 

Чорт! В душі уявлення не маю, хто це може бути в таку пору. 

– Пропусти, – кидаю коротко. – Що ж, зараз дізнаюсь. 

З першої секунди, як він заходить у мій кабінет, я розумію – переді мною людина, яка несе в собі холод і загрозу. І щось ще – слизьке, липке, наче мазут, що не змиєш ніякою водою.

Такі відчуття не просто заглушити, це - саме той інсайт першої зустрічі, коли бачиш незнайому людину незашореними очима. 

Його обличчя різке, мов висічене рубаним каменем. Ні крихти щирості – самі зморшки контролю, влади і презирства. Сивина на скронях виглядає як обман – не про мудрість вона, а про хитрість, накопичену роками махінацій.

Очі – колючі, вицвілі. В них немає душі. Є тільки розрахунок.

Я знаю ці очі. Я їх не раз бачив. Такі бувають у тих, хто підписує смертельні угоди і не моргне, коли в них хтось проситиме пощади.

Він поводиться впевнено, наче господар, якому належить кожен сантиметр цього офісу.

Ніякої поваги, ніякого запиту.

Однак він не сідає, поки не кивну, але навіть у цьому бачу не повагу – а спосіб показати, що він може й так, і так.

І я розумію: людина переді мною – сама отрута. Не гнівна, не вибухова. А така, що капає повільно. В тиші. Руйнує зсередини.

У ньому є щось від хижака, який не нападає одразу, бо насолоджується страхом жертви.

– Ми з вами маємо поговорити. Це стосується моєї племінниці, – каже він холодно. – Діани. – додає. 

Якусь мить ми мовчки дивимось один на одного. Він – вичікувально, оцінююче, а я – стримуючись, аби не вибухнути до початку розмови. 

А потім я до болю стискаю щелепи, поки цей жирний гад розводить демагогію прямо в моєму кабінеті.
– Вона дитина, розгублена, наївна. Їй потрібна опора. А хто ще, як не рідна кров, може дати їй майбутнє? – його голос масно тягнеться, немов липкий сироп, і я ледве стримуюсь, аби не виштовхати його за двері і не помити руки. Огида і лють клубком підступають до горла. 

Мої пальці стискають край столу.

– Досить. – голос звучить різко, як тріск розчавленого ногою скла. – Не смійте більше вимовляти ці слова – “рідна кров” – в моїй присутності. Ви вже “допомагали” їй. 

Він робить вигляд, що не розуміє. Піднімає брови, наче щиро здивований, але в його очах з’являється крижинка агресії. Так, він звик бути хижаком, не жертвою.

– Якщо ти тут, щоб “забрати” її назад, – я нахиляюсь трохи вперед, щоб він не пропустив жодного мого слова, – забудь. Цього не буде. Я тебе не підпущу до неї навіть на відстань пострілу. – переходжу на “ти”, бо чхати мені на його вік і регалії. Навіть якщо припустити, що Діана загралась, заплуталась… Якби Рудий довіряв саме йому, того листа б мені не написав. 

Він мовчить. Лише важко дихає, ніби намагається втримати себе в руках. І я бачу – він небезпечний. Але йому не виграти. Не зі мною.