14. Діана

Я блукаю містом повільно, зупиняючись біля кожної вітрини, вдивляючись у яскраві вивіски магазинчиків, розглядаючи людей, які поспіхом йдуть у своїх справах. Тут усе здається спокійним – буденні обличчя, міська метушня, запах кави з невеличких кав’ярень. Але в моїй душі – глуха тривога.

Місто красиве. Не гучне, не нав’язливе – тихе, провінційне, зі старими фасадами й вузькими вуличками. Я мимоволі порівнюю його з Києвом, де завжди шумно і гамірно іде часто бувала з татом, або з моїм містом. Тут інакше. Спокійніше. Може, навіть затишніше. Але… якесь відлуння смутку висить у повітрі. Наче це місто – теж має свою пам’ять, свої рани, які не показує.

Я повертаю голову й дивлюсь на дім Ігоря, що видніється здалеку, між дерев. Красивий. Ідеальний ззовні. Але – невеселий. Надто тихий, надто впорядкований, наче в ньому давно не сміялися по-справжньому. Наче там усе за правилами, але без життя.

Раптом щось змушує мене здригнутись. Я чую, як за спиною гальмує машина. Шурхіт шин по асфальту. Серце смикається. Я навіть не обертаюся одразу – просто руки до хрускоту. Потім все ж кидаю швидкий погляд. Чорний автомобіль. Здається знайомим. Може, здається...

Я прискорюю крок. 

Не біжу – ні, це було б дивно. Але кроки мої стають впевненішими, як у людини, яка точно знає, куди йде. Хоча насправді – я просто тікаю. Назад. У дім. У той самий холодний дім, який щойно здався мені неживим. Але зараз він – єдине місце, де не так страшно.

Коли зачиняю за собою двері, долоні трохи тремтять. Я стою в коридорі, притискаючи до грудей сумку, і намагаюсь дихати рівно.

Але насправді – я змерзла не від вітру. А від думок. І від того, як швидко й несподівано дім, у якому мені було некомфортно, перетворився на прихисток. 

– Діано! – голос Ігоря звучить занадто гучно, надто гостро, аж я здригаюсь.

Він виходить з кухні, наче вихор, – очі блищать, кулаки стиснуті, і я раптом розумію, що він злився. Але під цією злістю – страх. Справжній.

– Де ти була?! – голос прорізає повітря, мов лезо. – Я весь дім перевернув!

Я завмираю, все ще стоячи в коридорі, стискаючи сумку. Мій голос виходить тихий, майже винний:

– Я… просто пішла погуляти. Хотіла подивитися місто.

– Погуляти? – Ігор підходить ближче, його очі пильно дивляться в мої. – Без охорони, без слів, без жодного повідомлення?

Мені хочеться захищатися, але щось у його голосі – це не просто злість. Це відчай. Йому дійсно було страшно.

– Пробач… – кажу стиха. – Я не знала, що це буде така проблема. Мені здалося, що... ну, я не дитина. Та й ти був зайнятий. Сварився зі своєю… нареченою! 

Його щелепи стискаються, і він кілька секунд мовчить, немов намагається вгамувати себе.

– Я переживав, – каже зрештою. – Ти не дитина. Але світ від цього – не безпечніший.

Він робить крок назад, мовби відходячи не тільки фізично, а й емоційно.

– Ти замерзла? Ходімо на кухню, вип'ємо чаю. Я... просто. Я радий, що з тобою все гаразд.

Він говорить це тихіше, але щось у його погляді не відпускає. Він не просто злий. Він злякався за мене. І я не знаю, що з цим робити.

Я розгублено дивлюсь на Ігоря. Він і сердитий і розгублений. І я гублюсь поруч з ним таким… 

– Можна чаю?.. – питаю тихо, і голос мій ледь не тремтить, хоча я всі сили витрачаю на те, щоб здаватися спокійною.

Ігор киває, мовчки дістає чашку, ставить чайник, рухається зосереджено, майже нервово, ніби цей чай – найважливіше в світі зараз для нас обох.

Я сідаю за стіл, стискаю плечі і намагаюс сильніше загорнутись у поли куртки. Коли він ставить переді мною чашку, я одразу обхоплюю її долонями. Вогонь кераміки повільно переходить на шкіру, і це тепло – єдине, що здається справжнім.

– А де Ангеліна?.. — питаю наче між іншим, але голос звучить надто м’яко, надто уважно.

Ігор зупиняється. Звук чайника вмикається знову – вода знвоу починає кипіти.

– Вона пішла, – каже нарешті і в глосі звучить чи то втома, чи то – байдужість. 

– Назавжди?.. – мій погляд шукає його очі, я ловлю кожен рух його брів, кожне коливання голосу.

Ігор дивиться на мене, довго, втомлено. Зітхає.

– Ні. Вона повернеться.

Чомусь ці слова болять. Більше, ніж я очікувала.

Я ставлю чашку на стіл, намагаюся вичавити з себе байдужість, але замість цього питаю прямо. Сміливо. Різко. Занадто щиро:

– А ти хочеш, щоб вона повернулась?

Мовчання зависає між нами, як тягуче повітря перед грозою. Його очі впиваються в мої.

Я вже пожалкувала про запитання, але пізно. Воно вирвалося. І я чекаю на його відповідь.

– Ми скоро одружимось. – кажу глухо, не дивлячись мені в очі. 

– Я не про це. Ти хочеш, або вона повернулась?

– Тобі це важливо? 

– Так! – випалюю надто різко і надто голосно. З запізненняим думаю про те, що десь в домі. можливо лишилась Дарина. А вона ж – щира посіпака Ангеліни і донесе їй цю розмову у всіх барвах. Однак своє слово назад забрати я вже не можу…

– Я вже не знаю, Діано… – змучено і глухо відповідає. Тепер дивиться перед собою, але його погляд не виражає абсолютно нічого. 

– Ти кохаєш її? – ні, я не можу себе зупинити!

– Я… не знаю, що таке кохання. Ми разом вже багато років, і от, вирішили одружитись… Продовжити… і… 

– Кохаєш, чи ні?

Телефон Ігоря настирно нагадує про себе. Невчасно… Чи, може навпаки?