13. Діана

Я сиджу на краєчку ліжка, загорнувшись у плед, і пальцями торкаюся кулона. Маленький, ніжний смарагд переливається у ранковому світлі – такий красивий, такий… особливий. Я тримаю його в долоні, немов щось крихке, цінне. І знаю: для нього це просто жест, знак турботи, подяки, можливо – обов’язок. Просто подарунок на повноліття.

Але для мене це не просто прикраса.

Я посміхаюся, сама до себе. Навіть якщо він не вкладав у це нічого більшого – все одно мені тепло. Все одно я радію, як дитина. Бо він думав про мене. Бо обрав саме цей камінь. Бо пам’ятав.

“Просто подарунок”, – повторюю подумки, але серце зрадливо стискається, і я не можу не уявити, як він його вибирав… Може, довго вагався? Може, бачив у цьому щось більше, ніж просто прикрасу?

Я зітхаю, стискаю кулон у жмені й дозволяю собі ще трохи побути в цій м’якій, безпечній ілюзії. Навіть якщо вона завтра зникне – сьогодні вона є. І це найцінніше.

А новий день разом з сонячними промінцями приносить безліч сумнівів. Незважаючи на слова Ігоря я не хочу тут залишатись. 

Я повільно розгортаю плед і встаю, кулон все ще в моїй руці. Стою посеред кімнати, мовби вагаючись – не куди йти, а ким бути. Залишитися? Чи піти?

Цей дім… Він чужий, але я в ньому вже не почуваюся зовсім сторонньою. Ігор… Він чужий, і водночас ні. Я відчуваю, як між нами натягнута нитка, тонка й небезпечна. Один необережний рух – і вона може порватися. Або зв’язати нас навіки.

Я торкаюся кулона, якого одягла на шию перед великим дзеркалом. Подарунок. Не більше. Але в мені – буря.

Я не хочу стати між ним і Ангеліною. Не хочу руйнувати, не хочу бути причиною. Але… коли я дивлюся на них разом, я бачу фальш. Бачу, як він напружений, як його усмішка гасне, щойно вона відвертається. Він нещасливий. Він наче в клітці. І це не мої фантазії – це правда, яку видно неозброєним оком.

Я зітхаю і сідаю біля вікна. Хочеться втекти. Сказати “дякую” – і зникнути. Але всередині вже щось проросло. Невеликий корінчик, що тягнеться до нього. До його погляду. Його мовчання. Його присутності.

І якщо я піду – чи не втечу я від себе самої?

Я дивлюся на небо за вікном і шепочу ледве чутно:

– Що мені робити?..

__

А потім я обережно ховаю кулон під светр, наче це щось надто цінне і особисте, щоб виставляти напоказ. Ніби якщо залишу його відкритим – усі одразу прочитають у моїх очах те, про що навіть сама собі боюся зізнатися.

Сумочка – через плече. Джинси, куртка. Волосся – у недбалий пучок. Глибоко вдихаю – і виходжу з кімнати. Мені потрібно просто пройтися. Побачити місто, відчути трохи нормальності, хоч краплю простого життя. Може, повітря прояснить думки. Я ж тут не у в'язниці, врешті-решт. 

Спускаюся сходами, вже майже на виході, коли чую голос Ангеліни. Різкий, злісний, він зривається, але водночас лунає з таким холодом, що дивуюсь – як тут стіни ще не покрились інеєм..

– …і про що ти взагалі собі думаєш?! Якби не я, ваша родинна справа б давно була знищена! І потім, ти крім мене нікому не потрібен, Ігор! Ти навіть дітей мати не можеш! Жодна жінка не буде з тобою довго і серйозно!

Я завмираю. Стою за стіною, за крок до вхідних дверей, і в мені все стискається. Її слова… Я відчуваю, як вони вдаряють по ньому, як ножі. Вони навіть мене ріжуть – настільки в них злість і зневага.

А ще згадую його приїзд до тата. Так от що означали слова батька: “Жити можна і без дітей нормально. Аби жити, хлопче, аби жити”. – каже тато своєму сумному гостеві, який з болем в очах тримає повну прозору чарку. 

– Досить, – чую його голос. Тихий, але такий, від якого хочеться замовкнути одразу. – Я сказав: досить.

– Ти думаєш, ця твоя сирітка тобі чимось допоможе? – не вгамовується Ангеліна. – Вона не має ані роду, ані племені! Її тільки гроші твої цікавлять! – випалює. 

Я знову роблю крок назад. Серце гупає в грудях. Вона говорить про мене. 

Я не маю права підслуховувати, але й не можу змусити себе піти. Мені боляче за нього. І страшно. І соромно, що стала свідком. І водночас – щось всередині щемить від розуміння: я йому небайдужа.

– Ангеліно, я ненавиджу сцени! Ти знаєш. Між мною і Діаною нічого немає, вона – дитина! А щодо грошей – то її спадок більший за наші активи! Владислав уже все перевірив і намагається допомогти їхй вступити в права. Тому ти зараз мелеш казна-що!

Я стискаю ремінець сумочки, відвертаюсь і, щойно звуки вщухають, виходжу надвір. Холодне повітря б’є в обличчя, і я йду вперед – без мети, без плану. Просто – тікаю від того, що почула. І, можливо, ще більше – від того, що відчула.