12. Ігор 

Розмова за столом між нами чотирма проходить на диво невимушено. Влад вміє розрядити обстановку, жартує, уважний до обох дівчат, багато усміхається. Це створює обманний ефект, наче компанія наша – ледь не старі добрі друзі. 

Я не відриваю погляду від Діани, поки вона обережно, майже винувато каже:

– Я, мабуть, піду до себе. Втомилася.

– Я проведу, – відгукуюсь майже автоматично, вже встаючи з-за столу.

Ангеліна повертається до мене. Її усмішка – ідеальна. Така, як на рекламних фото, на світських прийомах, у журналі Viva!. Але я знаю саме цю посмішку. Вона – як гостре лезо, замасковане під оксамит.

Чорт, невже вона ревнує? 

Завжди така виважена, серйозна, невже зараз вважає Діану собі конкуренткою? В нас все вирішено і давно, ні я, ні вона не зійдемо з запланованого шляху. То що тоді з нею коїться? Та й власне, зі мною теж…

– Звісно, коханий, – видає вона солодко. – Ми тут поговоримо з Владиславом. У нас, здається, є спільна справа. 

Владислав кидає на мене короткий погляд. У ньому – іронія, співчуття, і попередження. Його не обдуриш цією глянцевою люб’язністю. Але він мовчить, просто відхиляється назад у кріслі й тепло усміхається і киває Ангеліні.

Я йду слідом за Діаною сходами. Кроки її легкі, трохи поспішні, як завжди, наче вона постійно хоче втекти. Від ситуації, від людей, від емоцій.

– Діано, – озиваюсь я вже біля дверей її кімнати. – Якщо щось буде не так – просто скажи. Не мовчи, добре?

Вона зупиняється.
Обертається.

– А ти справді все ще вважаєш, що я дитина? – питає тихо, не дивлячись мені в очі.

– Не знаю, – відповідаю чесно. – Але точно знаю, що ти заслуговуєш на повагу. І на спокій.

Вона мовчки киває, заходить до кімнати, і вже коли двері майже зачиняються, я м'яко їх зупиняю і заходжу.

Вона дивиться на мене злегка насторожено – не так, як раніше, але все ще з тією обережністю, яку носять у собі люди, яким неодноразово доводилося захищатися.

– Я ледь не забув головне, – кажу тихо. – Нарешті можу привітати тебе з повноліттям.

Вона трохи ніяковіє, опускає очі, а потім знову дивиться на мене. Її голос ледь чутно. 

– Це звучить ніби кінець.

Я усміхаюсь. Сумно.

– Та ні. Це – початок. Хочу, щоб ти знала – я дотримаю свого слова. Ти отримаєш усе, що належить тобі. Усі документи. Захист. Свободу.

Вона мовчить, і я бачу, як у її очах легка недовіра починає змінюватися на щось інше. Наче вона хоче вірити. Хоче, але боїться.

– Після того, як ми владнаємо справи зі спадщиною, я б хотів, щоб ми сіли й обговорили твоє навчання, – кажу я обережно. – Це важливо. Для тебе. І для твого майбутнього. Варто тобі продовжити освіту. Одного коледжу замало. 

Вона вдихає глибше й злегка киває.

– Це… справді важливо для мене. Я після коледжу не пішла вчитись далі, бо хотіла побути з татом…

– Я знаю.

Я дістаю невелику коробочку з внутрішньої кишені піджака. Просту, лаконічну, оксамитову.

– І ще. Маленька річ. Але… я вибирав її сам.

Вона бере коробку обережно, ніби боїться, що це пастка. Відкриває – і на її долоні засвічується золота підвіска зі смарагдом. Камінь глибокий, насичений і його зелені відблиски відбиваються в її ніжних і трохи здивованих зелених очах.

– Це… дуже гарно, – шепоче вона. – Занадто гарно.

– Він тобі пасуватиме, – кажу я. – Смарагд – камінь тих, хто не боїться бути собою.

Вона піднімає очі й дивиться на мене вперше за весь вечір – по-справжньому, відкрито.

– Дякую… тобі... За все.

А в мені щось стискається й розквітає водночас.

Підвіску я тримаю в руці, поки вона розглядає її на моїй долоні. Її очі світяться – справжньо, щиро. І коли вона різко кидається мені на шию, обіймає і цілує в щоку, я не встигаю навіть зреагувати.

Це такий простий жест. Дитячий. Невинний. Але мені раптом не вистачає повітря. Вона така легка, така довірлива, що я завмираю, ніби мене вдарило струмом.

Я не повинен це відчувати. Не повинен знітитися, не повинен хотіти притиснути її до себе міцніше.

– Добраніч, Діано, – хрипко кажу я, вдаючи, що все під контролем. І виходжу, поки ще здатен не зробити дурниць і не сказати, чи зробити щось інше.

У коридорі зупиняюся.

Ангеліна.

Стоїть, схрестивши руки, спираючись стегном об стіну, як на фото з глянцю. Погляд її холодний, спокійний і водночас пекучий. Вона нічого не каже, але її посмішка змушує мене відчути неприжмний холодок.

Я вдихаю глибше. Збираюся з думками… 

Не виходить. Надто контрастно все це: полум'я і лід…

***
 

Я проходжу мимо своєї нареченої лише зі словами: “Ангеліно, будь ласка, не тут”.
Так, я прошу її – жодних слів, сцени чи сварок біля кімнати Діани. Не зараз. Не в її день народження.