11. Діана

Я сиджу на ліжку, загорнута в плед, і пильно дивлюся у вікно. Сонце вже зависло високо, але в мене на душу – густі хмари. Не можу позбутися думки: мені тут не місце.
Цей дім – не мій. Занадто ідеальний, занадто чужий.
Ігор… Його близькість – це вогонь, від якого хочеться водночас тікати й зігрітися. А Ангеліна – крижана брила, яка не приховує, як вона мене ненавидить.
Я не дитина. Але і не частина цього дому. 

Крук врятував мене з лап дядька, але далі мені треба – самій… 

Серце б’ється тривожно. Можливо, треба просто зібрати речі й піти. Без драми. Тихо.

Різкий стукіт в двері змушує здригнутись. Двері прочиняються, і з’являється Дарина. Та сама, що досі не промовила до мене жодного слова без зверхності в голосі.
– Пан Ігор приїхав, – каже вона рівно, але на її обличчі я читаю: о, тепер подивимось, що буде далі.
І щось стискається в мені – тривога, хвилювання... надія?

Я підіймаюся, стискаючи в пальцях край пледа, ніби він може дати мені захист. Схиляю голову і роблю глибокий вдих. Час спуститися. Час вже вирішити з ним питання – де мені бути надалі. Бо тут – я не хочу!

Обережно спускаюся сходами, намагаючись не створювати зайвого шуму. Але кроки здаються гучнішими, ніж зазвичай. Напевно, через напругу яка електризує повітря.
Я виходжу до вітальні і розгублено завмираю.

Ігор стоїть спиною до мене. Його плечі напружені, руки в кишенях пальта, погляд суворий і зосереджений.
Поруч із ним – незнайомець. Молодий чоловік у дорогому костюмі, з тією показною ввічливістю в очах, яку носять люди, які звикли переконувати й зачаровувати.
А ще – Ангеліна. І я її не впізнаю.

Вона сміється. Її голос звучить тонко, легко, мов дзвінкий келих шампанського. Погляд – грайливий, м’який. Вона торкається руки того чоловіка, коли щось йому говорить, і виглядає… живою.
Зовсім не тією Сніговою Королевою, яку я бачила раніше. Вона ніби… розцвітає біля нього.

І ось я з’являюся в полі зору. Її погляд ковзає по мені, і я готуюсь до холоду. До тихої образи, зневаги, уколу. Але – нічого. Лише коротка, натягнута посмішка, і вона знову повертається до співрозмовника, ніби мене й нема.

Я відчуваю, як у грудях стискається щось незрозуміле. Мене ігнорують? Чи це – нова стратегія?
Ігор повертає голову, бачить мене. У його погляді – легкі нотки тривоги, але він одразу ж намагається приховати її.
– Діано, – каже він тихо. – Це Владислав Орловський. Мій друг і юрист. І в нього є новини для тебе. 

Чоловік підходить і простягає руку.
– Дуже приємно, Діано. Із задоволенням нарешті познайомлюся особисто.

Я торкаюся його долоні, але в голові – шум. Відчуття, ніби я потрапила в чужу п’єсу, і всі ролі давно розписані.
І лише погляд Ігоря – щось у ньому глибоке й тепле – тримає мене на ногах.

Ігор робить короткий жест рукою:
– Прошу, ходімо в залу. Нам сьогодні є що відсвяткувати.

Я чую ці слова, але в грудях щось стискається. Відсвяткувати? Наче він не помічає моєї внутрішньої бурі. Наче нічого не сталося.
Мене легко підштовхує до дверей Владислав Орловський.
– Проходьте, будь ласка, – усміхається, здається, щиро. Його посмішка доброзичлива, майже тепла. І все одно я відчуваю її штучність, надто відточену, натреновану роками.

Ми заходимо до зали. Дарина як завжди неприступна, але стіл – розкішний. Тарілки з фруктами, запашна кава, випічка, свічки. Усе виглядає так, ніби тут збираються святкувати щось важливе, родинне.
Я ковтаю клубок у горлі й сідаю за стіл, навпроти Орловського.

Через кілька хвилин заходить Ігор.
Він рухається трохи повільніше, мовби щось обдумує. Його очі одразу знаходять мої, і я на мить забуваю, як дихати. Але разом з ним – входить Ангеліна.

І на її шиї – прикраса.
Вона неземна.

Сріблясто-біла тонка нитка, на якій виблискують холодні, ідеальні сині камені. Вони нагадують лід – чистий, блискучий, майже крихкий. Прикраса пасує до її бездоганного вигляду: зачіска-каре, ідеальний макіяж, сніжно-білий костюм.
І вона знає, що виглядає приголомшливо.

– Як тобі подарунок Ігоря, Владе? – чую я, поки Ігор обійшовши стіл, сідає поруч із Ангеліною.

Мені стає холодно.

Це… був подарунок? Значить, він думав про неї. Купував їй прикрасу. Турбувався.
Я стискаю пальці під столом. Мені раптом хочеться втекти, сховатись, зникнути.

Але Владислав нахиляється до мене й каже ледь чутно:
– Для вас у нас теж є подарунок!  

Я не відповідаю. 

Ангеліна міняється на очах. А Владислав відкладає серветку, поправляє манжет сорочки і, глянувши на мене, говорить:

– Діано, я ознайомився з документами. Ваша справа зрушила з місця. Є кілька моментів, які треба буде уточнити, але якщо все піде за планом, уже найближчим часом ми зможемо оформити вашу спадщину офіційно.

Мене наче хтось торкається струмом.
Я забуваю про Ангеліну, про її блискучі камінці й усмішку.

– Справді?.. – питаю, намагаючись не видати хвилювання.

– Так. Вісімнадцять вам уже є, – киває Орловський. – Тепер справа лише за підписами і ще деякими нюансами. Але ми з Ігорем усе підготували, і скоро ви будет повністю вільна і самостійна.

Ангеліна напружується. Я бачу це – хоч вона і намагається це приховати. В її усмішці з’являється щось механічне, очі ледь звужуються. Хоча чому? Вона б мала радіти, адже це означає, що я поїду звідси. Важко її зрозуміти. 

– О, яка чудова новина, – каже вона зі звичною награною теплотою. – Вітаю. Це велика відповідальність, спадщина. Але, думаю, з допомогою Ігоря ти впораєшся.