10. Ігор

Цілий день мені не дає спокою її обличчя. Ця вразливість, змішана з впертістю. Її очі. Голос.

Усі розмови з партнерами, всі наради зводяться нанівець – я просто механічно киваю, відповідаю, підписую. Але думками – не тут.

Я злюсь на себе. Це просто дитина, донька мого побратима. Моя відповідальність. Захистити – і повернути до нормального життя – ось, що я маю зробити! Але чомусь те, як вона на мене дивиться… Чорт, краще не думати про це.

Врешті, не витримую. Дзвоню Ангеліні. Вона, певно, ще вдома. Нехай гляне, чи з Діаною все нормально.

– Так, Ігоре? – відповідає вона після ледь не десятого гудка. Голос холодний, тон - підкреслено-діловий. 

– Привіт. В тебе все добре?

– Все чудово! Дивно, що ти питаєш. – іронізує Ангеліна. 

– Дивно, що я турбуюсь про тебе? – перепитую роздратовано. 

– Дивно, що тубуватись почав тільки зараз!

– Не бачу нічого дивного. Хотів спитати… чи потрібно щось купити на вечерю. І ще… Діана як? Усе гаразд?

Кілька секунд тиші. Вона вдихає повітря – повільно, демонстративно.

– Ти серйозно дзвониш мені через неї?

– Вона сама в чужому домі, мені не все одно.

– Звісно. Така турбота… Це мило, – у її голосі роздратування. – Хочеш, я попрошу сфотографуватись й надішлю фото тобі? Або зніму відео, де вона двічі моргне, якщо все гаразд? 

– Ангеліно…

– Що, Ігоре? Може, ти забув, але в нас весілля через місяць. І поки я обираю торт і квіти, ти возишся з, як ти каже, … дитиною.

– Вона не просто "якась дитина", – стискаю телефон. – Вона донька Рудого. І вона в небезпеці.

– Ага. Вона не просто дитина. – В голосі Ангеліни вже справжній лід. – Це я й намагаюсь зрозуміти, Ігоре. – Наскільки вона для тебе “не просто дитина”!

Розмова обривається. Вона кладе слухавку.

Я стою з телефоном у руці, і чомусь мені не легше. Лише гірше. Бо знаю: ще трохи – і стримувати себе з Ангеліною буде дедалі складніше. Роздратування, що накопичувалось, зараз має всі шанси виплеснутись назовні і знести всі греблі. 

Робота валиться з рук. Тому вирішую на сьогодні закруглятись, але перед тим заходжу до друга і юриста. 

– Привіт! – кидаю Владиславу Орловському, і той, не відриваючи погляду від екрана комп'ютера. – Киває мені. 

Влада я знаю давно, здається, років десятьв ін допомагає зі спарвами бізнесу і не лише. Спокійний, надійний і, як всі юристи, собі на умі. 

– Знайшов щось по моїй справі?

– Угу, – відповідає спокійно, з тими своїми характерними нотками професійного цинізму. Він кладе на стіл папку, відкриває – все акуратно, як завжди. – Але перш ніж ми перейдемо до його махінацій, варто сказати головне.

Я зиркаю на нього.

– Сьогодні твоїй підопічній вісімнадцять. Повнолітня, а значить має значно більше прав. Нам це на руку. 

Мов грім по голові. 

Мовчу. Справді.

Як я міг забути?

– Чорт, – видихаю. – Сьогодні…

– Сьогодні. Її повноліття, – уточнює Орловський, неначе я дурень. – А отже, вона має повне право самостійно вирішувати, з ким жити, кому довіряти, де перебувати. Дядечкові доведеться мовчки сопіти в дві дірки, бо тепер вона – не його власність.

Я підводжусь. Мені важко всидіти. Це той самий день, про який вона згадувала вчора. Та її фраза – «завтра я вже буду повнолітньою». Я тоді зробив вигляд, що не почув підтексту. Бо не знав, як реагувати. А тепер – усе змінилося.

– Я щось… маю зробити, – бурмочу, хапаючи телефон, наче він зараз підкаже відповідь. – Привітати її, чи що... Купити щось. В неї тут же нікого немає, крім мене. Ну хто, скажи, подарує їй сьогодні хоч щось?

Владислав схрещує руки.

– Ну, можу поїхати, вручити подарунок від імені твоєї високості. Поспілкуватися. М’яко так, на рівних, як адвокат, як друг. Пояснити юридичну ситуацію. Підказати, що робити далі. І взагалі.

Я на нього дивлюсь. Його спокій дратує, але й заспокоює водночас.

– І який подарунок, на твою думку, можна купити?

Він усміхається кутиками вуст.

– Вибити спадок з лап її дядька. Повір, кращого подарунка в цьому випадку не вигадаєш.  І – тортик!

Я киваю. Він має рацію. Але в мені все одно щось пульсує – якесь неспокійне бажання. Бути самому поруч із нею в цей день. Побачити її очі, коли вона зрозуміє, що сьогодні її життя змінюється.

Чорт… і моє, мабуть, теж.

Я радію, що Влад зголосився поїхати зі мною. Ангеліна більше за все на світі поважає репутацію та етикет, та й Влада знає давно. При ньому вона не влаштовуватиме своїх пасивно-агресивних сцен, буде лагідною, як кошеня. 

Цей день напружує мене до краю – і не лише через роботу.

Сьогодні їй вісімнадцять.

Діана.

Дівчинка, яка спала на моєму плечі. Дівчинка, яка підглядала, як я, п'яний і розбитий, виливав її татові душу. На щастя, вона тоді не розуміла ще, про що ми говорили, а інакше б не дивилась на мене так… як дивиться зараз. Якби чула і розуміла – то зараз могла б мені лише співчувати, а не дивитись, як на бога. 

Я приїхав тоді до Рудого, не для того, щоб подякувати за мій порятунок. Я прилетів до нього через пів-країни – що він врятував мене ще раз. Але вже не від осколка чи обстрілу, а від діагнозу-вироку, який мені показав лікар. 

Після можливого каліцтва і обмеження в рухах, здавалося б, мене мало чим можна налякати. Але… 

Ця дівчина запитала в мене вчора, чи все ще вважаю її дитиною… А я не знав, що відповісти. Старший. Чи старий? Майже одружений, і майже... бракований? Бридке слово по віднощенню до людини, але що маємо... 

– Може, зайдемо щось купити? – нагадує Влад з тим самим невимушеним тоном, з яким завжди витягував мене із затяжних сумнівів.

– Так, – коротко киваю. – Дійсно треба, дякую. 

Паркуюсь на практично пустій парковці ювелірного магазинчику. На щастя, він ще працює. У ювелірному ми не затримуємось надто довго. Я майже одразу бачу його – тонкий ланцюжок з кулоном, що нагадує краплю смарагду. Глибокий зелений камінь, як її очі. Дивно, але всередині все стискається. Хочеться, щоб її сподобалось, хочеться, щоб вона посміхнулась. Щиро. Без настороженості.