9. Діана

Я прокидаюся від м’якого світла, що пробивається крізь фіранки. Вперше за довгий час я справді спала. Без тривоги, без постійного напруження в тілі. Але як тільки прокидаюсь – знову згадую, де я. У чужому домі. В його домі.

Спускаюся сходами босоніж, ще не зовсім прокинувшись. У коридорі пахне кавою, свіжим хлібом і… чимось недобрим. Відчуття, що мене тут не чекали.

– О, ви нарешті прокинулися, – холодно кидає покоївка Дарина, яка вчора принесла мені свіжу постіль, вишколена й стримана. Однак в її голосі ні натяку на привітність. Вона тримає чашку і дивиться на мене, ніби я залишила сліди бруду на стерильно-чистому паркету підлоги. – Пан Ігор наказав нагодувати вас. 

– А… він сам? – мій голос ледь чутний. Мені в цьмоу будинку було не по собі і з Ігорем, а тепер, без нього і поготів. 

– Його немає, – Дарина навіть не дивиться на мене, розвертається до кухонної стійки. – Справи. Людина зайнята. Не хвилюйтесь, у нього вистачить часу, щоб вас кудись прилаштувати.

“Прилаштувати!” 

Каже, наче про безпритульне щеня!

Її слова – ніжно загорнуті у вату шпильки. Вона ніби посміхається, але та усмішка – крижана, як у її господині. Мовляв, не забувай, хто ти тут.

Стою в холі, ніби босоніж на льоду. Тільки вчора я почувалася в безпеці. А сьогодні… сьогодні я – тягар.

Але чомусь найбільше болить не це. А те, що він навіть не сказав мені "доброго ранку".

Я розвертаюся, щоб іти до себе, коли з боку сходів лунають клацання підборів.

Вона з’являється, як зі сцени. Ідеально вбрана, на ній легка біла блузка, вузька спідниця й зачіска, де кожне пасмо лежить, як під лінійку. Ангеліна. Наречена Крука.

Зупиняється на кілька кроків переді мною. Не посміхається. Її погляд ковзає по мені, як промінь сканера – і я відчуваю, що в її очах я – просто порушення її рівноваги і спокою. Пляма. Неприємна випадковість, від якої вона будь-що позбудеться, щойно матиме таку змогу. 

– Бачу, ти вже прокинулась, – каже вона з солодким натяком на здивування. – Я подумала, що молоді дівчата люблять довго спати, особливо коли опиняються в чужому будинку.

– І вам доброго ранку, – відповідаю я. Хоч всередині все стискається, говорю рівно, спокійно і навіть з іронією. 

Вона схрещує руки, відкидає назад пряме платинове волосся й нахиляє голову трохи набік.

– Не переймайся, я розумію. Для тебе це все, мабуть, як пригода. Побути трохи тут, змінити обстановку, пожити в справжньому домі… Після того, в яких умовах ти, напевно, жила.

Вона посміхається, але очі – крижано-спокійні.

– Я тут лише тимчасово, – кажу я. – Скоро поїду. І – я жила в гарному домі та гарних умовах, не переймайтесь. 

– О, я в цьому навіть не сумніваюся, – відповідає Ангеліна. – Ігор завжди допомагає тим, хто в біді. Це в нього ще з фронту. Рятувати, тягнути на собі. Але я, на жаль, не така. Тож буду щиро вдячна, якщо ти справді скоро поїдеш. 

Вона зупиняється, на мить вдивляється мені в очі а потім йде, залишивши за собою аромат дорогого парфуму й легке відчуття поразки.

Я стою в холі, мов прибита, але вже знаю, що не дозволю їй зламати мене. Та й вона сама, ця снігова королева – боїться. Це надто помітно навіть за її барвадою та кригою в очах і серці…