7. Діана

Я піднімаюся нагору, але зупиняюся вже на першому кроці - чорт, сумка, де весь мій одяг, документи, косметика – вона в Ігоря. Зітхаю й розвертаюся назад. Спускаюся тихо, не хочу нікому заважати… Але, здається, я вже заважаю тим, що приїхала.

– Що це все означає, Ігоре? – голос його снігової королеви ріже повітря, як лезо. Вона не кричить, вона різко, чітко, ідеально карбує кожне слово, ніби читає зі сцени.

Я зупиняюся.

Не підслуховую навмисно – просто ноги приросли до підлоги. Стою, мов тінь, і серце б’ється в горлі.

– Це означає, що так гостей не зустрічають, – голос Ігоря глухий, але твердий. Спокійний, як буря перед грозою. І теж віддає металом. 

– Гості?! – нервово посміюється Ангеліна. – Вибач, я не знала, що тепер у нас вдома ночують юні, зухвалі дівчата!

Я стискаю зуби.
На біса я погодилась сюди приїхати?
Дурна ситуація. Дурна я.

– Вона – донька мого побратима, який помер. – все ще спокійно, але з більш відчутним металом у голосі каже Ігор. – Ти могла б проявити трохи людяності.

– Людяності? – голос Ангеліни стає крижаним. – Може, мені ще людяність проявляти, коли випадково знайду її в нашому ліжку?

Я роблю крок назад. Я не маю права це чути. Не маю права бути причиною сварки. Але раптом я чую, як Ігор каже:

– Ангеліно, не поводяться, як… як істеричка! Діана нічого не зробила. І навіть якби зробила – я відповідальний за неї. І вона залишиться тут, поки не буде в безпеці.

Мені вистачає. Рішуче виходжу з-за кута. Обоє дивляться на мене. Я прямую до Ігоря, не зводячи очей з його обличчя. Простягаю руку.

– Можна мені сумку? Я… більше не хочу бути причиною вашої розмови.

Ігор дивиться на мене довго. А потім лише мовчки віддає мені сумку. Його очі м’які… з відтінком болю. І чомусь це болить і мені.

– Діано, вибач, що почула зайве. Якщо почула. Іди нагору. – каже спокійно. 

Я не можу зрозуміти, що в ньому справжнє – той метал і холод до цієї жінки, чи це тепло і турбота – до мене? 

Чую, хоч і не хочу цього, продовження їхньої розмови, коли піднімаюсь нагору вже з сумкою.

– Ангеліко, пробач, я мав тебе попередити. Діана – донька Рудого, він попросив прихистити її. Вона для мене – дитина могу друга. Саме дитина. Неповнолітня. Я не сприймаю її як жінку взагалі, і тобі не раджу, вона – дитя! 

“Не сприймаю, як жінку взагалі?” Он як? 

В мені підіймається важка хвиля люті на нього. “Дитя?”

Ще б шмаркачкою назвав, аби тільки втішити свою брилу криги! – закушую губу від болю образи і відкриваю двері в кімнату...

Кімната, яка має бути “моєю” – простора, чиста, з великим зручним ліжком і приємним інтер'єром в пастельних тонах. Можливо, за інших обставин, мені б тут навіть сподобалось. 

Але не зараз, точно не зараз.

Я повертаюся до дверей. Всередині біль змішується з образом, і щедро приправляється страхом перед тим, що я маю зробити. Я хочу втекти, бо це здається правильним. Я не маю права бути тут, між ним і його життям. Відкриваючи двері, я готова іти далі вже сама. Тому, щойно почувши, як їх голоси затихли, тихо крадусь по східцях. 

На щастя, вітальня пуста, а з неї до виходу – клька метрів. Я майже біля дверей, але раптово його голос – тихий, але чіткий.
– Куди ти збираєшся, Діано? 

Я повертаюся. Відчуваю, як моє тіло застигає, наче розтоплений віск на холоді, між бажанням втекти й неможливістю залишити цей момент позаду.

– Я не хочу бути проблемою для тебе, – кажу майже пошепки, але твердо, погляд опускаю до підлоги, не хочу зараз дивитися йому в очі.

Ігор дивиться на мене, і його погляд важкий, темний. У ньому – все: і рішучість, і страх, що все це вийде з-під контролю. Та замість того, щоб відпустити мене, він робить крок уперед.

– Не йди. Якщо ти підеш, я не зможу захистити тебе. – його слова звучать так, ніби це єдине, що має значення.

Я завмираю, і щось сковує рухи. Я хочу запитати його, що він має на увазі, але ні слова вимовити не можу. Він не говорить про те, як мені важко, про те, що чекає на мене поза цими стінами. Він говорить тільки про себе, звісно, йому буде важко! А мені як? 

– Ти не можеш мене тут тримати… – шепочу, не зводячи погляду з підлоги. Мої слова губляться в тиші між нами.

Ігор наближається, і я відчуваю його присутність так близько, що здається, наче весь світ завмирає. Я хочу відійти, але щось не дає мені цього зробити.

Він підходить ближче, і його рука на моєму плечі приносить спокій, але й розгубленість. Він провокаційно близько, а я не розумію, чому я не можу піти.

– Будь ласка, Діано, просто залишайся, – його голос твердий, але в ньому є щось, що я не можу пояснити. Щось, що змушує мене слухатись. – Я дуже стомився і в мене багато справ,але завтра вранці ми все обговоримо і вирішимо. 

Я просто стою перед ним, намагаючись зрозуміти, чому я не можу піти. Не зараз.

Тиша в кімнаті відчувається надто гнітюче. Я не знаю, що має бути далі. Ігор стоїть поруч, і між нами – якісь імпульси, які складно зрозуміти. 

– Я не знаю, чого я боюся більше: того, що піду в нікуди, чи того, що буде, якщо я залишуся, – мої слова ледве чути в цьому тумані.

Він стискає моє плече, і відчуваю, як його рука знову додає мені сили. Ми просто стоїмо, нічого не кажучи. І я не знаю, чи правильно це. Але залишатися з ним – це єдиний вибір, який я можу зробити зараз.