6. Ігор

Діана мовчить. Я бачу, як у її зелених очах змінюються емоції – спочатку гнів, потім сум’яття, а потім… страх. Справжній, оголений страх. Вона цього не показує, але я бачу.

– Я не збираюся нічого вирішувати за тебе, – кажу рівним голосом, хоча всередині мене все стискається в тугий вузол. – Але я попрошу дещо. 

Вона напружується. Її пальці мимоволі стискають край столу.

– Що? – її голос тремтить ледь помітно.

Я нахиляюся ближче, дозволяючи їй відчути вагу моїх слів.

– Бути на зв’язку. Потім, коли ми з усім розберемось… Ненав’язливо, непомітно, але щоб я знав, що з тобою все добре.

Вона різко видихає, ніби не очікувала, що я скажу саме це.

– Це все?

– Це все, – повторюю, вдивляючись у її зовсім юне, зовсім дитяче обличчя.

Я бачу, як вона бореться сама з собою, як внутрішні бар’єри змінюються один за одним. Хоч хоче здаватись дорослою – вона ще дитина, і бунтарка, яка очікувала чого завгодно, але не цього. І тепр її протест повільно згасає, як вогнище, в яке не підкинули дров. Її погляд сканує мене, ніби вона намагається знайти підступ. Але його немає.

Нарешті вона киває.

– Добре.

Це просте слово звучить чітко, вагомо і просто. І я розумію, що між нами щось змінилося. Незворотно.

– І… нам час їхати, Діано! – нагадую. – Вдома в мене справи, робота…

– Наречена! – вогник спалахує в її очах наново. 

– Так, наречена. – вдаю, що не помітив її провокації. 

Дорога додому проходить в тиші. Цього разу я залишив діану саму на задньому пасажирському, сівши до Ігоря. Чому?
Бо мені так легше. Її близькість викликає забагато сум'яття. Поряд з нею я раптом став почуватись надто живим. І не впевнений, що це – на добро. Особливо зараз, коли потрібна холодна голова і міцна рука, аби розібратись з усім. 

Після перших двох сотень кілометрів, стою біля машини, стискаючи цигарку між пальцями. Вітер рве дим, відносячи його вбік, а я дивлюсь просто перед собою, не помічаючи, як дим та вітер б'ють по очах, змушуючи їх сльозитись. 

Ігор, мовчки чекає, а потім нарешті наважується, кивнувши головою в бік Діани, яка неподалік довго обирає шоколадні батончики на вітрині заправки. 

– Бос, куди ви її повезете?

Я видихаю дим і стискую зуби.

– Звісно ж, додому.

– Додому? — він переводить погляд на двері заправки, за якими тепер зникла Діана. – Ви ж розумієте, що це...

– Що? – зиркаю на нього спідлоба.

Ігор трохи вагається, але все ж каже:

– Це буде проблемою.

– Проблемою для кого?

Він знічено відводить погляд.

– Для вас. Для вашого життя. Для вашої… нареченої.

Я стискую щелепи.

– Це мій дім. І Діана – донька мого побратима.

Ігор вже не сперечається, тільки головою мотає з боку в бік, наче струшуючи ману. 

– Ви уявляєте реакцію Ангеліни?

Я мовчу. Мені не потрібно уявляти. Я знаю. Бачу перед собою її ідеально вишукане обличчя, її холодний погляд. Вона не буде істерити, не буде кричати. Вона лише зробить той самий крок назад, ніби дистанціюється від усього, що їй не подобається.

І ось що дивно… Усередині мене не стискається від цього серце. Я не відчуваю паніки, не поспішаю продумувати виправдання. Лише якась глибока втома.

– Вирішу, – кажу нарешті, кидаючи недопалок в урну. 

Ігор зітхає, але більше нічого не каже. Ми мовчки чекаємо, поки Діана повернеться. 
 

Коли ми нарешті в'їжджаємо у двір мого будинку, відчуваю, як дорога втомила, але не так, як думки, що не полишали мене всі ці години.

Діана весь цей час сиділа мовчки, а потім і спала, згорнувшись, як кошеня. 

Ігор криво всміхається, коли зупиняє машину.

– Ну, удачі, бос, – буркоче, відверто натякаючи на реакцію Ангеліни.

Я мимоволі стискаю руки на дверцятах авто, які відкрив для Діани. 

– Головне – ми доїхали, – відрізаю, відкриваючи двері.

Кинувши короткий погляд на Діану, бачу, що вона теж напружена. Її зелені очі поглядом пробігають по фасаду будинку, ніби вона вже відчуває, що всередині буде не так тепло і затишно, як могло б бути.

Я вдихаю глибше, виймаю з багажника її сумку.

– Ласкаво просимо, – намагаюсь сказати якомога привітніше.  

Вона зітхає, піднімає підборіддя й прямує до входу.

А я йду за нею, готуючись до бурі. 

І… я вже готовий до неї. Я її навіть хочу. Сам не розумію чому. Може тому, що Ангелінина холодність останнім часом втомила мене до якоїсь смертельної темної нудьги? 

“Я – з поважної родини і добре вихована! Як ти хочеш, щоб я поводилась?” – кинула вона мені колись, у якійсь подобі сварки між нами, коли я зауважив, що вона надто холодна і розважлива.  Відтоді я не намагався нічого доносити чи пояснювати їй.