5. Діана

Це, мабуть, найкращий сон у моєму житті.

Тепло, затишно, спокійно.

Жодних думок і страхів, які ріжуть, як лезо, жодної тривоги, що стискає горло.

Просто… добре. Здається, востаннє я спала так ще в дитинстві, коли тато і мама були в сусідній кімнаті, коли не було війни і виття сирен... 

Я вдихаю глибше й розпливаюсь у сонному задоволенні. Так добре відтоді мені ще не було.

Але щось змушує мене повільно відкрити очі та повернутись до реальності. Таке вже життя, в ньому за все треба платити, і якщо тобі було надто добре, значить скоро буде геть навпаки. 

Щось… не так.

Світло ранку пробивається крізь штори, і я бачу перед собою темну тканину. Дорогий костюм. Широкі плечі. Відчуваю чоловічий аромат – не різкий, але виразний. Терпкий. З гірчинкою диму.

Моє серце провалюється кудись униз.

Я сплю… на його плечі.

На плечі Крука!

Моє тіло зривається з місця раніше, ніж я встигаю щось усвідомити. Я миттю відсуваюся, немов мене тільки що вдарило струмом. Ігор повертає голову, дивиться на мене, а я…

– Ти що, не міг мене розбудити?! – кидаю різко перше, що приходить у голову. Обличчя спалахує соромом від того, що розумію, що він, здається, вже давно не спить і при цьому не розбудив мене. 

Його брови ледь здригаються.

– Ти спала.

– Ну, дякую! – я вражено розводжу руками, зіскочивши з ліжка, боюсь уявити, як виглядаю спросоння. 

Ігор скоса поглядає на мене, а потім… ледве помітно усміхається.

Я, здається, зараз згорю від сорому, та ще й дзеркальні дверцята шафи на очі потрапляють,  а відображенні – сонна я з копицею сплутаного волосся, що після душу без укладки стирчить в різні боки. 

– Я… – починаю й одразу замовкаю, бо язик чомусь заплітається. В голові досі не вкладається, що я дійсно спала на його плечі.

Я заплющую очі, зціплюю зуби, а потім все ж таки випалюю:

– Я… тільки спала?

Ігор ніби кам’яніє. Усмішка зникає з його обличчя, погляд темнішає.

– Якщо ти хочеш спитати, чи ти не… еем… загравала до мене уві сні, то ні, – його голос стає низьким, майже хрипким, і від цього по спині проходить дивний холодок.

Я кліпаю.

– Точно?

– Тоді б я тебе розбудив. – сухо повідомляє він.

– Чому? – з викликом спираюсь на спинку ліжка, дивлюсь в його очі, де ні краплини сонливості. 

– Бо ти неповнолітня. 

– Всього лише до завтра! – сама не знаю, навіщо веду цю беззмістовну розмову і нападаю на того, хто по суті врятував мене! 

– Я занадто старий для тебе. І занадто ...одружений!

– Ти ще не одружений. Сам сказав, що в тебе наречена, а не дружина! – навіть не пам'ятаю, коли він мені це говорив, і чи говорив взагалі. 

– Ми вже запросили на весілля пів-міста. Воно зовсім скоро. – Ого! Крук говорить про це так, як про весілля люди не говорять. Якийсь мученицький вираз обличчя викликає відчуття, що його чекає не шлюб, а ув'язнення. 

– Ну і чудово! – я гордо задираю підборіддя, хоча всередині все якось дивно кипить. Може тому, що щока досі відчуває тепло його плеча, а запах дорогого ненав’язливого але виразного парфуму з запахом цитрусу та диму? 

Ранок вже вступає в свої права, і в ванну я йду ще коли тільки сіріє, а повертаюсь – і сонячне проміння весело стрибає по моїй сумці та дзеркальній косметичці на столику. 

– Їж, – Ігор кидає короткий наказ, ставлячи переді мною тарілку з омлетом і беконом та каву  упаперовому стаканчику. Нічого собі! Коли тільки встиг замовити! 

Від аромату голодний шлунок скручується в тугий вузол. Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє їла… 

Та замість їсти, нервово кручу виделку в пальцях.

– Не хочу. – біс бунтарства в мені іноді вибішує навіть мене саму!

– Це не обговорюється, – Крук вмикає суворого дорослого дядю, його погляд стає важким. – Дорога довга, не знаю, чи зможемо ще десь перекусити. – каже вже трішки м'якше. 

Я скриплю зубами, але таки відрізаю маленький шматочок і неохоче кладу в рот.

Ігор вмощується навпроти, відпиває каву й, не зводячи з мене очей, раптом запитує:

– Твій дядько… що він задумав?

Я різко втикаю виделку в шматок бекону. 

– Він… – відчуваю, як пальці стискаються в кулак, нігті впиваються в долоню. – Він хотів видати мене заміж.

Крук важко видихає.

– Примусово? Чи ти хотіла сама?

Я криво посміхаюся.

– А ти як гадаєш?

Між нами зависає тиша.

Я знову беру виделку, нервово кручу її в пальцях, дивлячись кудись убік.