4. Ігор

Я відкидаю телефон на тумбочку, потираю скроні.

Розмова з Ангеліною виснажила мене більше, ніж очікував. Вона наче й не сказала нічого зайвого, не підвищила голос – але я все одно відчуваю роздратування. Напевно, тому що розумію: їй не подобається, що я тут. Що я знову влізаю в щось, що не входить у наш спільний ідеальний план.

Чорт забирай, та який він спільний? Останнім часом ми те й робимо, що сваримось через те кляте весілля! Те їй не так, це не так! Чорт, наче це єдине, що її цікавить в житті: сукня, фото в інстаграм і весільний декор-одноденка!

Не можу сказати, що все було надто гладко, коли ми тільки зустрічалися, але щойно вона переїхала до мене і ми вирішили узаконити стосунки – все перетворилось на якесь персональне пекло. 

Я заплющую очі, глибоко вдихаю. Треба остудити голову.

Двері у ванну прочиняються, звідти в оточенні клубків пару та аромату яблучного гелю чи шампуню, виходить Діана.

Каплі ще стікають з її вологого волосся, воно важке, темніше звичайного через вологу, але все одно яскраве. Рушник недбало обмотаний навколо тіла, відкриває тонку шию, ключиці, стрункі ноги.

Я занадто довго проводжаю її поглядом.

Ловлю себе на цьому, зустрічаюся із власним відображенням у дзеркалі і майже шиплю:

– Вона донька Рудого, придурку.

Зціплюю щелепи і, не чекаючи, заходжу у кабінку.

Холодний душ. Тільки холодний.

***

Виходжу з душу, вимикаю світло і мовчки лягаю на підлогу.

Кахель холодний, але мене це не хвилює. Втома тяжко осідає в м’язах, накочує хвилею, і я майже готовий відключитися. Але, влаштовуючись зручніше, відчуваю щось під собою.

Ковдра.

Я повільно повертаю голову до ліжка.

Діана лежить спиною до мене, кутаючись у тонке простирадло.

Чорт. Поки мене не було, вона постелила мені на підлозу плед та свою ковдру з ліжка.

Зітхаю й закриваю очі.

Намагаюся заснути, але думки не дають. Дмитро. Минуле. Ангеліна. Діана. Все змішалося в єдиний клубок. Зрештою, сон усе ж накриває мене.

Темрява.

Гарячий пісок під пальцями. Спека. Запах гару.

Крики.

Я знову там.

– Крук, не засинай! Ти чуєш мене? Трясця, не смій закривати очі!

Чиїсь руки стискають мене за плечі, трясуть…

Різкий поштовх.

Я рвучко розплющую очі, вириваючись із полону кошмару.

Темна кімната. Тихий голос:

– Ти стогнав уві сні. І кричав…

Діана.

Я повільно видихаю, змушуючи серце заспокоїтися.

– Пробач. – мій голос трохи хрипкий. – Старе поранення. Коли лежу на твердій поверхні, плече починає боліти.

Вона мовчить, але не відводить погляду.

Я не бачу її обличчя в темряві, але знаю – вона дивиться прямо на мене.

– Лягай на ліжко! – наказує мені і я застигаю на тій клятій холодній  твердій підлозі… 

В номері темно і лише світло від мигаючої зарядки мого телефону освітлює невелику кімнату. 

– Чорт, вибач… – буркочу я, розтираючи хворе плече. Мені страшенно незручно, що налякав дівчину. Їй і так не солодко, а тут ще я зі своїми стогонами! 

Звик не стримуватись, бо сплю зазвичай сам. Ангеліна після перших наших спільних ночей повідомила, що спатиме в іншій кімнаті. І це здалось раціонально, і я не мушу переживати, що заважатиму їй, і вона не виспиться. Бо ж стогони то не найстраніше, вночі іноді мене наскільки захоплюють жахи минулого, що я не розумію, що роблю, махаю руками, кричу... 

Біль пульсує гостро, віддає в лопатку, і я розумію, що просто не зможу заснути сам, і Діані поспати своїми стогонами не дам. Радше відчуваю, аніж бачу, що вона досі стоїть поряд. Врешті її босі ноги на підлозі змушують мене діяти, а не заморожувати її остаточно. 

– Я ляжу тут. На краєчку. Просто щоб… – я жестом вказую на плече.

Вона зітхає, але нічого не каже, лише відмахується.

Я неохоче лягаю на край ліжка, відчуваючи себе незручно, натягую ковдру до підборіддя й намагаюся не дихати. В кімнаті тихо.

– На живіт, – несподівано каже Діана.

Я повертаю голову до неї, мружусь у темряві.

– Що?

– Кажу, ляж, будь ласка, на живіт.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але вона хмикає:

– Просто довірся мені. У тата була така ж проблема. І з рукою, і з ногою, тією, що з осколком. Ногу я не чіпала. Малою мені здавалось, що, якщо торкнутися, той осколок поранить і мене. Я уявляла його собі гострим і довгим. Як спис… – її голос лунає наче віддалено, наче через оксамитову тканини, приглушено, ніжно…