3. Діана 

Його руки гарячі. Сильні. Стиснуті навколо мене так, ніби він досі не певен, що я поряд з ним у кімнаті, а не там, у темряві за вікном.

А потім – різкий рух.

Я падаю на ліжко, дихання збивається, а він уже біля вікна. Одним порухом зачиняє його так, що дерев'яна рама тріщить.

Розвертається. Силует на тлі місяця.

Вмикає світло, наче знає завчасно, де тут вимикач. Очі пропікають наскрізь, ніби розпечене залізо. Тільки тепер його риси обличчя починають здаватись віддалено знайомими. 

– Ти мене впізнала? – питає. 

Його голос низький, хрипкий, відбивається від пустих стін моєї кімнати.

Я мовчу. Вдихаю повітря, намагаючись збити шалений ритм серця. Я знала, що він прийде. Знала, що батько не покине мене напризволяще.

Але цей чоловік переді мною… Він зовсім не такий, як я собі уявляла. Я знала що Крук молодший від тата на десяток років. Але вважала, що він буде старшим на вигляд. Сивим, можливо. Можливо, більш повнішим… Але на свої роки він точно не тягне. І я поки не знаю, добре це, чи погано. 

Стрункий, підтягнутий. Водолазка з довгим рукавом обтискає виразні м'язи. Він… має небезпечний і досить непоганий, як на його вік, вигляд. Йому ж має бути під сорок чи за сорок? 

– Ти інший, – зрештою кажу я, зустрічаючи його важкий погляд.

Він запускає руку у волосся. Спочатку я думаю, що то просто жест, але він відгортає волосся зі скронь та лоба і я бачу тонкі білі смужки дрібних шрамів. 

– Тобто останній раз ти був… інший, – додаю, намагаючись підібрати слова. 

Молодший. Менш похмурий. Менш… небезпечний. 

– Ти мала ще була, не пам'ятаєш, в мене півобличчя було пошматовано. – пояснює, наче вибачається. 

– Ясно. – погоджуюсь, щоб зупинити цю розмову. 

– Я тебе звідси забираю. – дивиться просто в очі важким поглядом, в якому плюскотить тривога. – Тут небезпечно!

Ха! Наче я не знаю! – думаю, та натомість кажу геть інше. 

– Ти в мене спитати не забув, чи я з тобою поїду?

– Спитаю, коли будемо в безпеці. – погоджується абсолютно не реагуючи на мій випад. – В тебе 5 хвилин, взяти найнеобхідніше. І їдемо! 

Я розгублена. 

З одного боку я щойно ладна була вийти у вікно, аби тільки не лишатись тут,  а з іншого… ненавиджу підкорятись комусь, хай навіть цей хтось – мій рятівник і татовий друг! 

Але… одного погляду його достатньо, щоб я справді отямилась. Показувати зуби й кігті будемо потім, зараз дійсно звідси забиратись треба, доки дядько і його посіпаки не примчали. 

Його погляд важкий, пронизливий. Не відпускає мене ні на мить, поки  нашвидкуруч скидаю в свою сумку все, що знаходжу з своїх речей. Туди летить білизна, пару футболок, джинси, косметичка, телефон з зарядкою, гаманець. 

Він за цим всим спостерігає, а я відчуваю, як серце калатає об ребра, та не від страху. Від чогось іншого, чого я не розумію.

– Йдемо.

Це не питання. Це наказ.

Він бере мене за руку – міцно, без шансів вирватись. Пальці сухі і гарячі, а його сила та впевненість змушує мене здригнутися. Я мимоволі стискаю губи, стримуючи заперечення. Йти? Просто отак узяти й піти за ним?

Але що мені ще робити? Залишитись тут? В обіймах цього будинку, що став моєю кліткою?

Ні.

Я мовчки киваю, нервово облизнувши губи.

Ми спускаємося сходами, і Крук не відпускає мою руку. Його долоня велика, тепла. Мені незвичний цей дотик, як і його владність. Повинна протестувати б, але не можу.

На вулиці свіже нічне повітря б'є в обличчя, та мені досі бракує кисню. Темний седан стоїть біля воріт, і чоловік у строгому костюмі вже відчиняє задні дверцята. Тільки зараз згадую, що дядько ж залишив охорону. З дня, коли тата не стало, він примчав сюди і тепер мій рідний дім пропах паскудним запахом його сигар і поту. 

Але охорони ніде немає, лише якась темна безформна купа лежить за рогом будинку… І щось мені мені підказує, туди краще не дивитись. 

Крук чекає, поки я сяду і сідає поряд. 

В просторому салоні авто все-одно надто мало місця, щоб не торкатись до нього бодай рукавом куртки, яку я накинула. Аромат шкіри, дорогого парфуму… і його запах… І його близькість. Все це діє на мене як алкоголь, туманить голову, сплутує думки. 

Водій займає своє місце, заводить мотор. Ми рушаємо.

Я з ним.

У замкненому просторі.

Його плече майже торкається мого. Він сидить розслаблено, але вся його постава кричить про контроль, про те, що він тримає ситуацію в своїх руках.

Він мовчить.

Я теж.

Але я відчуваю кожен його рух. Кожен подих. Його близькість дивно на мене впливає – так, що всередині спалахує паніка. Не страх. Паніка.

Тому що мені не хочеться відсунутись.