2 Ігор

За шість години до подій

Весілля. Ця клята підготовка до весілля дратує! А думки про неї стабільно викликають в  мене головний біль. 

Ангеліна щебече щось про серветки, келихи, декор. Я киваю, роблю вигляд, що слухаю, але всередині мене все закипає. На якого біса все це? Навіщо мені ці дурні клопоти і метушня? Усі ці зразки тканин, розмови про меню… Я хочу просто прийти, одружитися, піти. Але, схоже, це так не працює. Не з Ангеліною. 

Заплющую очі і тру звичним жестом вилиці. Але голос Ангеліни капризно звучить навіть в моїй голові. 

Зовсім недавно я вважав, що вона – ідеальна. Освічена, самодостатня, гарна і з хорошої родини. Наш бізнес і союз має стати легендою в місті. Тільки от… чим далі, тим сильніше болить голова. Сподіваюсь, після весілля це припиниться і Ангеліна заспокоїться нарешті. Бо ці мишачі біга з сукнею, декором, і запрошеннями в єдиному стилі перетворили її на якусь істеричку. 

Дивлюсь на наше фото на столику. Професійна світлина від найкрутішого фотографа в місті. Я і Ангеліна на фоні осіннього парку. Її червоний берет та пальто ідеально вписуються в гамму відтінків фону. Не фарбоване, її рідне біле волосся розповзається змійками по плечах. Здається, ми тут спіймані в “моменті”, а насправді, фотограф тричі спітнів, поки Ангеліні сподобались декорації, а потім ще тричі – доки вітер скуйовдив її волосся так, як на її думку, мало бути гарно… 

Стук в двері відриває від набридливих думок. “Так!” – гаркаю, подумавши, що це знову Ангеліна, або ж її покоївка і помічниця Дарина. 

Але на щастя ні, до кімнати заходить мій водій, охоронець і тезка – Ігор. 

– Ігоре Леонідовичу, вам лист, – каже він.

– Лист. Хто взагалі ще пише листи? – питаю, але коли бачу ім’я відправника, світ навколо звужується до конверта в руці.

Дмитро. Побратим. Людина, з якою ми колись дивилися смерті у вічі в АТО. Людина, яка врятувала мені життя і погодилась прийняти, що я йому винен і щоб він не забував про це… 

Розриваю конверт, швидко пробігаю очима написане. Кожне слово – як удар.

"Врятуй її. Вона – єдина у мене. Не дай їм її зламати." – перші нерівні рядки занурюють в якийсь шалений транс. Я нічого не розумію. Абсолютно нічого. 

“Крук, якщо ти це читаєш, значить мене немає. Дико звучить, правда? – продовжують очі бігати по нерівних рядках написаних чорною ручкою на звичайному листку без граф.  – Я пам'ятав про твій борг, але б ніколи не скористався цим, якби мав сили і міг щось зробити. Але вороги надто близько. Вони страшніші тих, від яких ми відбивались в окопі, бо там було все зрозуміло, ось друг, отам ворог, ось зброя. А тут все не так. Не ясно, де свої, де чужі, до кого не можна повертатись, аби не отримати автоматну чергу в спину. Я відчуваю, як хожу по лезу і можу тепер не встигнути, однак в мене є товариш, який відправить тобі листа. Ігоре, я прошу не про борг, я прошу про допомогу. 

Ти ж знаєш, в мене є донька, Діана. Їй ще немає вісімнадцяти, вона дитина, яку моя смерть може зламати.

Щойно мене не стане, я прошу не про помсту чи пошуки вбивці, я прошу тільки врятувати її. Забрати з того пекла, доки її не використали, аби прибрати до рук все те, що я здобув. Як тільки мене не стане, а буде це швидко, її спробують видати заміж за якусь підставну качку. Повнолітньою вона стане вже 23-го березня. Її спробують видати заміж бодай на день раніше, аби юридично все оформити “красиво”. Тільки з тобою вона буде в безпеці, тільки тебе я прошу вберегти її.

Рудий”. 

Дмитру можна було й не підписувати цей лист. Я знаю його почерк, ім’я, прізвище, місто. Та й по тексту я б зрозумів, про що мова. 

Дивлюсь на телефон. 21 березня. 

Рудий, Рудий, чому ж ти раніше не повідомив? Може б, лишився живий! 

Я вже знаю, що робити.

Не пояснюю нічого Ангеліні. Відмахуюсь, що термінова нарада, хоча зараз вже шоста вечора, і які в біса наради в такий час? 

Не витрачаю часу на пояснення чи вибачення. Просто виходжу, сідаю в машину, повертаю ключ в замку. 

Мій водій і охоронець Ігор з'являється наче ні звідки. Мовчки сідає поряд. Я киваю йому й тисну на газ. Це не обговорюється. Я мушу її врятувати. А він підстрахує, бо хтозна куди доведеться впхати свою голову заради єдиної доньки свого побратима...

Газ в підлогу. Мотор улюбленої “Тойоти” гарчить, розтинаючи нічну темряву, і через годину такої шаленої швидкості, я згадую, що автівка ще взагалі-то проходить обкатку і такий марафон може їй добряче зашкодити. Та й в пекло ту обкатку! 

Ех, Рудий, Рудий, ну якого біса так пізно ти мені написав! – прокручую  лист друга в голові. Фари вихоплюють шматки дороги як в калейдоскопі, але я майже не помічаю цього. Траса Київ-Дніпро тягнеться нескінченною змією, а в голові – тільки одне. 

Встигнути.

Коли кілька разів підряд не встигаю зреагувати і влітаю в яму, Ігор глухо, хрипко кидає мені “Шеф, давай вже я”. 

Люблю його лаконічність. З хлопця зайвого слова не витягнеш, а коли на роботі і вдома тобі безперервно щебечуть то про проєкти, то про весілля, така риса стає справжнім скарбом. 

З неохотою скидаю швидкість і паркуюсь на обочині міжміської похмурої траси. Дрібний дощ краплями на обличчя трохи приводить до тями. Пахне димом і розжареним мастилом від двигуна. Ігор виходить першим, відкриває мені двері, і щойно я пересідаю на пасажирське сидіння, сідає за кермо.