Темрява за вікном здається густою, мов смола, але це мене не зупиняє. Вітер шарпає фіранки, обіймає моє тіло, поки я стою на підвіконні. Один крок – і я вільна. Ще один – і ніхто більше не вирішуватиме за мене.

Дядько вирішив, що може розпоряджатися моїм життям, ніби я ще один актив у його бізнес-імперії. Він хоче видати мене за свого огидного безхребетного сина, щоб не ділити статки, які зараз стерв’ятники-колишні працівники та друзі розкрадають після смерті мого тата. Мене спробували переконати, змусити, а коли я відмовилася – просто зачинили в цій кімнаті, як у клітці.

“Діаночко, так тобі буде краще!” – передражнюю огидний голос, кривлюсь, наче лимон жую. 

Але я не іграшка. Я не маріонетка. І якщо мені судилося померти, то принаймні я зроблю це на власних умовах.

Мої пальці стискають край віконної рами, серце б’ється у скронях, у легені вривається холодне повітря. Ще мить – і я полечу вниз, розчинившись у темряві ночі.

Але цього не стається.

Чиїсь сильні руки обхоплюють мене, тягнуть назад у кімнату. Ривок – і я врізаюся в тверді груди. Спалах тепла, жаху й чогось невідомого прокочується по тілу. Я підводжу голову й зустрічаю погляд незнайомця. Його темні очі пронизують, пробирають наскрізь.

У нього міцні, сильні руки, і вони не дають мені впасти – ні у порожнечу за вікном, ні у безумство відчаю. Піднімаю голову і… застигаю.

Перед мною чоловік, якого важко не помітити, а побачивши раз – важко забути. Років сорока, може трохи більше. Стриманий, непохитний, наче вирізьблений із мармуру. Каштанове волосся трохи скуйовджене, але це не псує його образ – навпаки, додає цієї легкої байдужості, що властива людям, яким не треба нічого й нікому доводити.

Важка щелепа, вольове підборіддя, чітко окреслені вилиці – обличчя чоловіка суворе, різке, але водночас привабливе у своїй брутальності. Жодних м'яких ліній, жодних зайвих емоцій. Тільки спокійна, майже загрозлива впевненість.

Але головне – очі. Темні, глибокі, з тією самою владною ноткою, що змушує інших опускати погляд. Але я не опускаю. Я не можу. Бо в них, серед цієї крижаної впевненості, є щось ще. Тінь здивування. Щирий подив, тепло… Іскра.

Чи справді вона є? Чи мені лише здається? Але між нами пробігає напруга, така різка, що змушує мене затримати подих.

– Ти що, здуріла? – його голос низький, хриплуватий, а він сам тримає мене міцно, не даючи можливості вирватися.

– Пусти! – нарешті отямлююсь і намагаюсь випручатись зі сталевих обручів його рук. Дихаю уривчасто, досі не вірячи, що в останню мить мене врятували. Або ж знову позбавили свободи? – Остання думка змушує розлючено стукати його в груди, намагаючись вибратись. 

– Не можу. Я обіцяв. – спокійно, без тіні задишки від того, що все ще тримає мене і навіть намагається руки зловити, каже. 

– Іди до біса! – сльози образи печуть очі, лють розливається в крові кислотою. – Що ти хочеш, хто ти такий?! Пусти!! – продовжую марні спроби вирватись. 

І раптом всього два слова з його іронічно вигнутих, гарних губ змушують мене застигнути і припинити своє жалюгідне борюкання. 

“Я Крук!” – каже він так само спокійно, а я обм’якаю в його руках…

_____
Вітаю, любі читачі в новинці. І запрошую до продовження, яке буде публікуватись щодня о 21-й. Я новачок на сайті, але не в творчості, тож буду шалено вдячна за підтримку та ваші враження.