29.3. День другий

День другий: "Завжди потрібно вчасно зрозуміти свою поразку"

Покої Селіндж Султан

З самого ранку я одягнула атласну фіолетову сукню, що прекрасно підкреслювала мою фігуру і благородність. Тіара, кольє, легка шаль... Все, як завжди. На душі було тепло і світло. Я майже сяяла, вихваляючи свою хитрість, як тоді, коли Мелійшах підкорила серце Шехзаде в Манісі. Маніса, Шехзаде, Мелійшах... При згадці про них серце схвильовано тьохкає. Як вони там? Без мене... Немов підслухавши мої думки, Джем мовила:

— Султано, з Шехзаде усе добре. Валіде з ним, отже, все в порядку.

— Як ти узнала про що я?

— Я знаю вас, Султано, ледь не з дитинства. Ми разом росли, дружили. Якби не ви, я б пропала в гаремі. Ваші думки для мене не секрет.

— Ти була мені вірною стільки часу, дякую тобі. Думаєш, я зможу здійснити все задумане?

— Ви сильні, але в цій боротьбі за владу не загубіть самої себе...

— Я борюся не за владу, Джем. За спокій, за життя, за щастя... — трохи обурено озвалася.

— Я просто попереджаю вас... А Арман Бей, Султано?

Я продовжила розчісувати волосся, дивлячись в дзеркало.

— Я молюся про його одужання.

— Ви кохаєте його, — не здавалася Джем. — Вам варто забути це почуття...

— Ти завжди була проти.

— Я лиш про вас думаю.

— Не треба. Я намагалася забути, не можу...

— А Володар... Якщо він видасть вас за іншого?

— Розлучення ще ніхто не скасовував. Годі тобі вже каркати! Накажи готувати мою карету!

— Як побажаєте... — Джем зітхнула та покинула покої, а я нервово кинула гребінець, вийшла на терасу та сперлась до почуття:

— Ах, Армане, як тебе мені не вистачає... — прошепотіли мої вуста, а вітер поніс їх голос в будинок Селіма Паші. Сонце нагадало тепло від обіймів милого, а вітерець змусив спогади знову відтворити ті мурашки, які пробігають шкірою при ніжних дотиках коханого. Я замріяно посміхнулася.

— Селіндж? Кого це тобі там не вистачає? — за спиною лунав веселий голос Гевхерхан. О Аллах, я аж підстрибнула. Це ж треба так по-дурному проговоритися.

— Гевхі? Та нікого... Мурада. Я про Мурада говорю, скучила, — невміло виправдовувалася. Геть погано брешу.

— Я — Гевхерхан! Запам'ятай, будь ласка, — трохи нервово і достатньо твердо мовила дівчина. Потім знову посміхнулася. — Відколи Мурада Арманом звати стало? Це ж той Бей Арман, так? То ти закохана? Як це мило. А батько знає?

— Що ти говориш? — огризнулася я.

— Заперечуватимеш? Як? Я ж сама все чула, — переможно посміхнулася Гевхерхан.

— І що тепер? Ти мене здаси? — я насторожено підняла брову. Від неї можна всього чекати.

— Дурепа! Я твоя сестра, ти можеш вірити мені! — хитро посміхнулася Султанка.

— Дякую, — обійняла сестру, всміхнувшись, а проте на душі було тривожно.

— Султано, карета готова... — цю ідилію перервала Джем.

— Куди ти їдеш, — здивувалася Гевхерхан.

— До Гюльчічек Султан, — я хитро посміхнулася.

— Чого б це? Ти перепросила у Валіде, примирилася з Мегей... Ти здалася, чи придумала, як їх перемогти?

— Займай місце в першому ряду, Гевхі. Скоро тут почнеться таке, що варто побачити... — підморгнувши молодшій сестриці, я покинула покої.

Палац Гюльчічек Султан. Вітальня.

— І що, вона сама примирилася з тобою? — Гюльчічек сиділа на великім дивані, тримаючи в руках склянку шербету. Поруч з нею Мегей. Точно шабаш. Фаворитка Володаря розповідала своїй покровительці останні новини.

— А ще попросила пробачення в Валіде. Сказала: "Я — Ніхто і звуть мене Ніяк проти вас. І більше не засмучуватиму вас своєю не гідною поведінкою", — підло всміхалася експринцеса.

— Так і сказала? Ти нічого не плутаєш? — дивувалася сестра Володаря.

— Ну, мене там не було... Дівчата розповіли...

Гюльчічек дзвінко засміялася, їй в тон хіхікнула Мегей.

— Не важливо. Головне, що Селіндж здалася. Ми перемогли, Мегей. Наша маленька Султана виявилася не такою грізною, як обіцяла спочатку. Певно, зрозуміла, що програє і вирішила вийти з гри...

— Думаєте, це можливо? Вона не з тих хто так легко здається...

— Але вона ще надто юна. Дорослі інтриги вимагають досвіду, якого в неї ще немає...

— Певно, так. Маленьке левеня Султана Мехмета сховалося у свою печеру, можна не боятися...

Знову їх сміх продзвенів усім палацом. Однак Хатідже Хатун, служниця Гюльчічек, порушила його:

— Султано, Селіндж Султан приїхала...

— Он як, — обличчя Гюльчічек витягнулося. — Про вовка промовка. Запроси мою милу племінницю.

Обличчя Султани скривилося в єхидній посмішці і багатозначному погляді.

— Султано, — я схилилася в поклоні, ледь посміхнувшись до себе.

— Селіндж, я здивована... Проходь, прошу... — Гюльчічек вказала мені місце на дивані поруч. Я слухняно сіла там і розпочала виставу.

— Я приїхала, тому що мене вже довгий час мучить дещо, — медово лився голосок. — Наша ворожнеча — не правильно. Так немає бути, ми однієї крові. Кров — перед усім. Я маю розв'язання цієї проблеми.

Гюльчічек зацікавлено піднесла брову, Мегей же вслухалася в кожне слово, все очікуючи якоїсь підстави.

— Мене теж день і ніч турбує це питання. Ти — моя племінниця. Я люблю тебе. А твої слова ранять моє серце. Що ти пропонуєш, Селіндж?

— Я хочу припинити цю ворожнечу. Але з єдиною умовою до вас і Мегей... — я спеціально затягла час на цім слові.

— Яка умова? — здивувалася жінка.

— Це зовсім дрібниця, запевняю вас. Дільруба Султан. Я хочу, аби до неї ставилися з повагою. Це все.

Обидві легко посміхнулися. В душі вони насміхалися з мене, але сміється той, хто сміється останнім.

— Звісно, Селіндж. Твоя вимога буде виконана. Дільруба погодиться на мир?

— Я сама поговорю з нею, але річ в тім, що розпочала все не вона, — я кинула багатозначний погляд на Мегей.