28.2

Постукавши в двері, я залишилася чекати. Через кілька хвилин мені відчинив сам Паша. Бачили б ви, як він здивувався, коли впізнав на порозі свого дому дочку Падишаха.

— Султано, невже це ви? Що ви робите тут у таку пору?

— Як Арман, Селім Паша?

— Заходьте швидше в дім. О Аллах... — зачинивши за мною двері, Паша провів мене у покої, де на великім ліжку лежав його син. Поруч стояв Юсуф. Побачивши мене, він поклонився та мовив:

— Ми лише кілька хвилин, як від лікаря. Загроза життю зникне, щойно Бей опритомніє.

Я скинула плащ та віддала його Селіму. Сама ж підійшла до ліжка, ледь стримуючи сльози. Ніжно провівши рукою по щоці коханого, я сіла на стільчик, тужливо дивлячись на хворого.

— Вам небезпечно тут бути… Султано, повертайтеся з Юсуфом. Я повідомлю вам новини...

— І не просіть, Паша. Зараз життя Армана важливіше. Я залишуся з ним... Пробачте.

— Тоді і я залишуся, Султано, — Юсуф поглянув на мене.

— Я приготую кімнату. Звісно, в нас не так, як в Топ-Капи. Пробачте, Султано, — Селім легко посміхнувся.

— Ну що ви... Я буду вдячною, якщо ви розмістите Юсуфа агу. А про мене не думайте. Я залишуся з Арманом, — опустила очі, аби приховати свою ніяковість. Селім посміхнувся:

— Я так і думав... Єлено Хатун, приготуй кімнату для Юсуфа аги, — Паша поглянув на служницю, яка тут же зникла у дверях.

— Як гадаєте, він чує нас? — я поглянула на коханого, ніжно і міцно стиснувши його руку.

— Не знаю, Султано. Але, певно, відчуває. Я вдячний вам, що ви тут. Ваша підтримка і любов — єдині ліки для мого сина. Він дуже вас кохає.

— Я знаю, Паша. Я його не менше… Якщо з ним щось станеться, я ніколи не пробачу собі цього… — мої очі при одній лише думці наповнились слізьми.

— Не думайте про таке! Ви ні в чому не винні. І він не покине рідних. Не покине...

В цю мить в очах Паші я помітила сум. Він поклонився мені та вийшов. Потім Єлена забрала Юсуфа агу. А я все так же сиділа поруч з юнаком, тримаючи його руку.

— Коханий... Прошу, поглянь на мене. Відкрий очі, ти потрібен мені. Не покидай мене, не смій. Ти маєш бути поруч. Твоє серце — моя домівка. Воно повинно битися, інакше я помру. Прошу тебе... Ти казав, що я сильна, та це не так. Ти, немов повітря, потрібен мені. Я сильна лише у твоїх обіймах. Лише, коли ти поруч. У тобі моя сила. Ти — моє щастя. Моє заборонене неможливе кохання. Моє життя… Армане, ти мусиш прокинутися. Зобов'язаний. Ти обіцяв бути поруч. Ти ж мій наречений... Не покидай мене, благаю...

Ні слова, ні пекучі сльози не допомагають. Він лежить. Так тихо, не чути ні слова, ні шепоту. Всі кольори потускніли для мене. Разом з Арманом заснули всі мрії. А у дверях стояв його батько, впустивши самотню чоловічу сльозу. Ні, чоловіки не плачуть. Лише через смерть і кохання.

Він же знає, що таке смерть коханої. Він теж любив, як і ми. В одну мить — втратив усе. Зараз він дивиться на свого зовсім дорослого сина, на юну дівчину, що так палко і щиро кохає його, а в пам'яті постає та мить, коли точно так же було з ним. Багато років тому на смертному одрі лежала юна Дефне — його кохана дружина, а він стояв навколішки поруч, всю ніч тримаючи її ніжну руку. Вона майже не дихала, іноді закривала очі, іноді розплющувала їх. Просила: "Селіме, одружися. Не залишайся сам...". Певно, відчувала холодний подих смерті. Вона здалася, але не здався він. Допоки він тримав її руку, гладив волосся і шепотів слова кохання, такі ж, як зараз шепочуть до його дорослого сина, вона жила. Та в якусь мить він відпустив її руку, може заснув, а може стомився... Він був єдиним, що тримало її на цім грішнім світі. Він відпустив її. І лиш тоді душа жінки вирвалась із плоті і перетворилась на ангела. Минули роки, а він не може пробачити собі тієї помилки. Він відпустив — це його важка ноша на все життя. Але з його сином так не буде...

— Поки ви тримаєте його руку, він житиме. Поки ви з ним подумки, поки ваші молитви, просочені гарячими слізьми, за нього, він непереможний. Арман сильний, Султано. Не покине вас. Повірте, він знає, що ви поруч. Він вдячний вам за це, — його тепла рука торкнулася мого плеча. Я ж хутко витерла сльози.

— Він зробив для мене набагато більше...

— Може повечеряємо, Султано? Ви голодні?

— Дякую, Паша, але я не можу їсти, бачачи його в такому стані...

— Я наказав зварити чаю. Попийте хоча б, Арман не пробачить мені, якщо ви будете зовсім голодною...

Я з посмішкою погодилася. Ніжно провівши рукою по обличчю коханого, підійшла до маленького столика, сівши поруч з Селімом Пашею. Єлена Хатун принесла нам гарячий чай. Стемніло. Місяць осяяв покої...

— Селім Паша, — я першою порушила ніякову мовчанку, помітивши важелезний камінь на серці чоловіка. — Арман одужає, не хвилюйтесь так...

— Я згадував його матір... Вона померла такою ж ніччю, — сумно мовив Паша.

— Я знаю вашу історію кохання... Мені дуже сумно, співчуваю вам.

— Дякую, Султано. Головне, щоб мій син був щасливий... Я радий за нього, коли бачу ваше, Султано, кохання. Цей ключик від серця... Як добре, що він у вас. Я б хотів побачити вас дружиною мого Армана, ви були б прекрасною парою...

— Дякую вам, тату... — я ласкаво посміхнулася, помітивши, як заблищали його зволожені сльозою очі.

— Султано...

— Селіндж. Звіть мене так, ми не чужі люди...

Паша знову посміхнувся...

— Селіндж... — раптово почувся хриплий голос бея. Він опритомнів, слухаючи нашу розмову. Зірвавшись з місця, я помчала до ліжка. Напівзакриті очі дивились на мене з ніжністю. Зробивши просто таки титанічне зусилля, він підняв одну руку, намагаючись дістати мою.

— Армане, милий... — я схопила ту руку, як завжди теплу і рідну, та сіла поруч з ним, пригладивши його чуба.

— Це справді ти, кохана? — читалося в його вустах.

— Аллах, дякую тобі! Як я боялася за тебе, коханий! Я так злякалася...

— Де я?