Глава 28. Небезпека для Армана

А ви задумувались, що таке кохання? Якщо вам одразу згадуються прогулянки під місяцем та поцілунки, наповнені пристрастю, то ви нічогісінько не розумієте в почуттях. Кохання — це не бурхлива ніч, не романтика, не слова, листи чи погляди. Кохання — це щирість.

Це велика вірність і самовідданість. Це довіра. Морозець, який пробігає шкірою при спогадах про миті, проведені разом. Безсонні від хвилювань ночі, коли сидиш поруч з хворою коханою людиною і тримаєш її руку, очікуючи одужання, мов свята. Це та божевільна повна віддача, коли про себе зовсім не думаєш, лише б йому/їй було добре. Далеко не всі вміють так чисто кохати, попросту задовільняючись плотськими втіхами. Проте у сенсі "любов" інший зміст...

— Армаааанннне! — щосили кричу я та кидаюся до коханого. Мої ноги підкошуються... наступаю на поділ сукні... падаю... невдало... Кров капає з подертої до якоїсь сухої гілки руки, та я не зважаю... Підіймаюся, біжу знову... Мене нічого не хвилює в цю мить крім одного нав'язливого питання: "Живий?"... Ще на відстані аршини до коханого мої ноги знову зраджують і я безпомічно падаю, немов дитя, що не навчилося ходити. Підповзаю до нього та злякано завмираю. Закриті очі, кров струмком розтікається по дорогому каптані. О, ні! Аллах, за що мені це? Невже я така грішна?! Коли втратила у своєму житті доброту, щирість, милість, любов... Коли стала підробкою самої себе, лише подобою минулої прекрасної дівчинки з жвавими оченятами...

Коли направила свої сили в ім'я зла і ворожнечі, втративши частину дорогих людей і свою славу захисниці добра, перетворившись на таку ж інтриганку, як інші? Я поплатилася, Всевишній!

Втратила тітку! Інша тітка, батько і бабуся теж тепер не пишаються мною... Невже я маю поплатитися і найдорожчим?

Невже моє заборонене кохання теж ввійде в список навіки втраченого?!

Ні! Нізащо! Я піду в саму глибину пекла, але не дозволю Арману померти! Та ще й від стріли невідомого... Треба діяти... Але от що мені робити? Я не знаю... Паніка застелила мої ясні очі. Сльози безупинно ллються, покриваючи обличчя милого.

— Армане... Армане, прошу тебе… Армане, ти чуєш мене? Скажи слово... Розкрий очі, глянь на мене... — безупинно шепочуть вуста, а руки гладять щоки непритомного в надіях, що він прокинеться, відчувши тепло. Треба діяти! Зараз я поділилася на дві особистості, які сперечалися між собою:

— Селіндж, дій, дій. Не сиди так. Він кров'ю стече, поки ти зволікатимеш, — наполегливо кричав на вухо один голос.

— О ні, небеса... Що ж робити? Мені страшно... Треба покликати когось... — плакав інший.

— Припини паніку негайно! Кого кликати? Поки ти кликатимеш, він помре! Або ж його доб'ють! Може той зловмисник десь тут поруч... — сварливо озивається перший.

— А й справді... Але ж що мені робити? Якщо я втрачу Армана життя скінчиться для мене...

— Що б зробив Арман будь він на твоєму місці?

— Він би не дозволив мені померти. Потрібно перевірити пульс і не допустити кровотечу. Перев'язати рану, — врешті обидва голоси стихли, прокинулась та Селіндж, яку всі знають: смілива, розумна і добра. Та, яку покохав цей красень. Мені був потрібен цей шок, аби прийти до тями, вийти з кокона.

В ту ж мить я хутко перевірила пульс. На щастя, він був, лише дуже слабкий. Знявши з себе шаль, я туго, як лише змогла, перев'язала плече коханого, аби припинити кровотечу. Однак, цього було замало. Потрібно лікаря, проте я не зможу ні донести юнака до палацу, ні залишити тут одного. Вдаривши кілька разів хлопця по щоці в надіях, що той опритомніє, я врешті зневірилася. Все було безрезультатно. І знову сльози полилися з моїх очей.

— Допоможіть! Хто-небудь!!! Сюди! — щосили кричала я, поки не захрипла. Мені здавалось — це кінець... Та я помилялася...

— Селіндж? Селіндж, де ти? — десь неподалік почувся голос... Той дзвінкий голосок належав Дільрубі Султан.

— Я тут! Будь ласка! — озвалася я з усім трагізмом, що відчувала… За мить між деревами показалася постать Султанші. Побачивши мене на землі поруч з юнаком у калюжі крові, вона сплеснула руками та злякано зойкнула. Проте не розгубилася. Підбігши до мене, не стала розпитувати, а, оцінивши ситуацію, одразу послала свою вірну служницю Дільшах по Юсуфа агу. А тоді без зайвих слів зміряла пульс Армана та озвалася до мене:

— Не хвилюйся. Не треба плакати, він живий. Зараз буде Юсуф. Ми відвеземо юнака до Бариша Ефенді. Кажуть, він на ноги ставив багатьох тяжкопоранених.

За мить перед нами постав вірний ага. Дільруба пояснила йому, що робити.

Разом з конюхом, Юсуф переніс Армана у мою карету та повіз до лікаря. Я шалено прагнула поїхати з ними, та дарма — Дільруба зупинила мене. Ось все закінчилося. Вони зникли, розтопилися в тумані... А я стояла на дорозі, марно вглядаючись у далечінь.

— Чшш, все буде добре. Ходім у палац, тобі треба переодягнутися. Не можна, щоб хтось побачив кров, — чорнявка взяла мене за руку. Я ж ніжно поглянула на неї.

— Султано, ви знову рятуєте мене. Дякую вам...

— Ходімо в палац. Я постараюся непомітно провести тебе до покоїв, а потім розповіси мені все...

***

З того часу минуло кілька годин. Дільруба й справді провела мене без свідків у мої покої, почекала, коли я переодягнуся, наказала заварити заспокійливий чай, вислухала мою історію про Армана, цього разу правдиву, та посиділа поруч, доки сон не зморив мене. Ах, чудодійна сила ромашки. Мені завжди хочеться від неї спати. Прокинулась я, коли сонце сідало, однак ще було достатньо видно.

Ні, неможливо сидіти, не знаючи, що з твоїм коханим. А раптом він уже... О, ні! Тільки не це! Геть думки! Геть!

— Джем, Юсуф ага вже в палаці?

— Ні, Султано. Його досі нема...

— Подай мою накидку.

— Куди ви зібралися?

— Подихаю свіжим повітрям… — збрехала я, взяла плащ та хутко покинула покої. Я їду до нього і дарма, що не знаю: де він. Але це сидіння на місці просто ранить моє серце.