27.3

— Сідай, прошу... — ласкаво розпорядилася бабуся.

— Дякую, Валіде. Еміне Султан, я так рада з вами познайомитися. Так багато чула про вас хорошого... — защебетала принцеса

— Дякую, Мегей. Я теж чула про тебе... Ти мила...

— Не вірте їй, Султано. Вона до всіх така привітна, поки не покаже істинне обличчя, — трохи з образою поглянула молодша кадина.

— Як ти смієш? Дільрубо, припини! — грізний голос Валіде пролунав навколо. Варто сказати, бабуся була не в найкращій формі і її дратувало все до найменшої деталі. Старість? Чи може хвороба? Дружина Султана опустила очі, злякано замовкнувши:

— Пробачте, Валіде, — і більше ні слова. Хвилину тиша панувала в гаремі, однак не довго...

— Султано, бачите, мене всі тут не люблять. Лише Валіде та Гюльчічек Султан добрі до мене... — жалібно проскиглила ця Хатун.

— Не нахабній, Мегей! Як ти смієш скаржитися на сім'ю Падишаха? — це вже я не втрималася від нової порції зауважень.

— Але ж я кажу правду, Султано.

— Твоя правда тут нікого не цікавить. Ти сама винна в тому, як до тебе ставляться.

— Селіндж, припини! — голос Гюльчічек звучав трохи сердито.

— Я всього лише закриваю рот нахабній наложниці. Чи вам більше подобається опікуватися такими? — я уїдливо посміхнулася, Гюльчічек аж зашарілася зі злості.

— Як ти смієш? — грізно викрикнула тітка.

— Краще просити пробачення, ніж дозволу, — я відвернула голову. Еміне ледь посміхнулася, спостерігаючи далі за цим.

— Це ви зрозуміли тоді, коли просили дозволу вийти заміж за того Бея? — єхидно посміхнулася Мегей.

— Прикуси язика, нахабо! — сердито вигукнула моя Валіде. Я ж, почувши ті слова, просто оскаженіла. Різко уставши з місця, я одним кроком опинилася перед Принцесою, заглянувши в її чорні тепер уже злякані очі, та дала не важкого, але дзвінкого ляпаса:

— Не раджу тобі сваритися зі мною. Ти всього лише рабиня, пішак у грі Султанок.

Чорнявка схопилася за ту щоку, злякано оглянувшись навколо. Перед усім гаремом її ще так не принижували.

— Селіндж! — скрикнули водночас кілька голосів.

— Селіндж, Мегей — фаворитка Володаря... — почувся голос Гюльчічек, — Вона не твоя рабиня!

— Не моя. Ваша рабиня. Але не довго... Ніхто не посміє зі мною так поводитися! Я — дочка Падишаха! Сестра престолонаступника! Еміне Султан, Дільруба має рацію. Ця жінка лицемірна, — відчайдушно закричала я, розуміючи, що клітка, в яку мене засунули мої вороги, стає темницею, а мотузка біля шиї все ближче.

— Селіндж, годі! В темницю нахабну наложницю! — втрутилася моя мати.

— Замовчіть усі! — велична Валіде різко встала з дивану. — Як ви смієте?! Що ви тут зчинили? Який приклад ви подаєте іншим?! Що за нахабність? Селіндж, негайно повертайся у свої покої! Що за невихованість? Аміро, готуйся до від'їзду! Киньте в темницю Мегей! Ти не посмієш так розмовляти з членами Династії! Я навчу вас усіх тут правил поведінки! — враз перед очима Валіде пробігли темні кола і жінка миттєво зловилась за руку Мелек калфи — скарбничої гарему Падишаха.

— Валіде! — сполошилися присутні...

— Свято завершено... — сухо відрубала жінка та, спираючись на руку помічниці, покинула гарем.

— Якщо з Валіде щось станеться, це буде твоя вина, Селіндж! — кинула мені Гюльчічек та подалася геть.

Сафіє підійшла до мене, однак я не стала слухати її втішення та хутко вибігла, навіть не поглянувши, як Мегей ведуть до темниці. Зі сльозами забігши до покоїв, замкнула за собою двері. А вже потім дала емоціям волю. На душі було жахливо, немов тисячу кішок зібралися та дряпали мені серце. Не знаю, скільки часу я так просиділа, картаючи себе за хворобу Валіде. Але в моє царство відчаю постукали.

— Селіндж, люба... Селіндж, відчини... — то був голос Еміне Султан. Витерши сльози, я наказала Джем відчинити двері. Сама ж встала з дивану та присіла в поклоні. Рудоволоса Султана підійшла до мене, сіла на диван та жестом показала сісти поруч.

— З Валіде все добре, не хвилюйся даремно. Їй уже краще і вона не сердиться. Я говорила з нею. Ти не ображайся на Гюльчічек. Вона завжди такою була.

— Султано, пробачте. Не хотіла зіпсувати свято...

— Що це за ворожнеча з тією Мегей? — Еміне зацікавлено на мене поглянула. Я ж швидко переповіла їй усе, що знаю про Принцесу та її шлях в палаці до сьогодні.

— Селіндж, твоя ненависть зрозуміла. До того ж вона конкурентка твоїй матері. Проте те, що було сьогодні — занадто. Ти розумна, хитра і гостра на язик, але не варто продовжувати цю ворожнечу. Від неї нікому не буде добра. Ти ж не вб'єш Мегей. Не зумієш. Навіщо пустих сварок?

— Ви підтримуєте її? — я аж відсахнулася з несподіванки.

— Я підтримую мир. Годі. Припини це. Я не хочу, аби ти ворогувала з тією жінкою. До того ж Володаря це засмучує. Сподіваюся, ти послухаєш мене... — Еміне посміхнулася, торкнулася мого носа та покинула покої.

Ох, ну що за день! Я лише зітхнула. Наступив полудень, час від'їзду Шехзаде в Манісу. Після пишної церемонії Мурад, Валіде та Мелійшах повільно прямували до карети. Я кинулася провести їх. Ми йшли тихо, безмовно... Ось і карета. Мурад міцно обійняв мене зі словами:

— Не барися тут, чекаю тебе в Манісі. Будь обережною. Я люблю тебе, сестричко...

— А я тебе ще більше люблю. Не хвилюйся. Дбай про Валіде. Щасти тобі, Шехзаде, — обняла його у відповідь, потім посміхнулася та поглянула вслід. Мурад поспішив до свого коня. Я поглянула на Мелійшах.

— Щасти, люба. Бережи себе...

Вона поклонилася, подякувала, побажала і мені успіхів та сіла в карету. Я ж лиш тепер підійшла до Валіде, аби поговорити без свідків. Вона обома руками стисла мої руки вище ліктів:

— Донечко, будь сильною і рішучою. Не вір нікому і нікого не бійся. Вони тебе бояться, тому й зляться. А ти будь мудрішою. Не сварись із Валіде. Користуйся тим, що тебе любить Повелитель. Доведи справу до кінця та приїзди до нас. Чекатиму тебе, мила.