26.2

Селіндж Султан

Мені здавалось, що моє серце в ті миті просто вирветься з грудей. Таких сильних емоцій я не відчувала давно, якщо колись відчувала взагалі. Здивування, зворушення, кохання такої сили, що неможливо описати, страх, відчай, сміливість, вдячність, розчарування з'єдналися в моїй душі та захопили в полон свідомість. Тепер вони — мої керівники. Селіндж зникла, лиш почуття володіли мною. Вони й несли мене довгим коридором Топ-Капи в сторону чоловічої половини. Десь там мав бути Арман... Я знаю, що "десь там" дуже широке поняття, але, повірте, умовностей для мене не існувало. Я б зістрибнула з тераси, якби знала, що це приведе мене до коханого. Однак, це привело б лише на інший світ, а в мене на цьому незавершених справ багато.

Вийшовши в глухий коридор, що закінчується вікном, я майже зневірилася, що взагалі відшукаю його, однак мені пощастило. Коли мій зір помітив цю знайому постать, що, спершись на підвіконня, відчайдушно дивилась у сад, серце закалатало радісно. Небеса, він для мене був просто ідеалом після сьогоднішнього вчинку. Юнак не почув, коли я підійшла, певно, внутрішній голос був гучнішим. Наблизившись настільки, наскільки лише можна було, я теж поглянула у вікно, а за тим ніжно поклала руку на плече милого. Він підстрибнув, не очікуючи, що тут його знайдуть. Миттю глянувши на мене, вирівнявся та не знаю чи заспокоївся, чи навпаки засмутився.

— Вибач, не хотіла злякати... — я мило посміхнулася.

— Як ти знайшла мене? — він здивовано поглянув.

— Ключик допоміг. Він то знає, де те серце, що ним відчиняється... — Арман слабо посміхнувся, як і я сама. Знаю, йому було важко. Намагаючись досягнути своєї цілі, він хотів показати мені, що я дарма боялася. Однак, вийшло так, як я попереджала. Ні, нам не можна бути разом — це найдужче ранить добре серце красеня. — Армане... Дякую...

Юнак зовсім нічого не розуміючи, дивиться на мене:

— За що? Я зовсім нічого не зробив, нічого не досягнув...

— Ти дав мені силу. Показав, що все справді може бути так, як ми хочемо. Якщо не боятися... І боротися... Я більше не боюся, Армане. Завдяки тобі і тоді, коли ти поруч... — підійшовши ближче на пів кроку, я ласкаво однією рукою обняла його за шию, ніжно поцілувавши в вуста. Вже за кілька секунд, відірвавшись від досі ошелешеного коханого, що так і не розумів, що відбувається, я провела тією рукою по його мужній щоці та, різко розвернувшись, попрямувала геть. Однак вже тут весь природний оптимізм, наполегливість і жвавість Армана прокинулись, немов тим коротким поцілунком я вдихнула в нього не лише своє кохання, а й його власне життя. Він наче повернувся до життя з темряви Чистилища. Мало розуміючи усе, але точно знаючи, що не дозволить так просто піти, він кількома швидкими кроками наздогнав мене, лагідно зловивши за руку та хвацько розвернувши до себе обличчям. На щастя, ми були все ще у тому коридорі, де ніколи ніхто не проходить.

— Ти думаєш я дам тобі просто так піти? — його голос звучав вже більш життєрадісно, хоч на серці досі був той камінець, проте в очах знову ожила надія. Надія вмирає останньою.

— Знаю, що не даси... — я широко посміхнулася, відчуваючи вже спиною холодну стіну, на яку тут же приймаю рішення не зважати. Спостерігаючи за тим, як різко скорочується між нашими вустами відстань, я ніжно зупиняю Армана рукою. Все ж ми не на пляжі, а в палаці Топ-Капи, де навіть у стін є очі, — Все те, що ти казав правда?

Він посміхається самим лише поглядом, ніжно цілуючи мою руку. Знаю, в думках він вважає це питання дурним. Я ж і без красивих слів знаю про його почуття.

— Я дуже вас кохаю, Султано... Це навіть не вся правда. І ти це знаєш.

— Армане, навіщо ти так ризикував? Ще й Селім Паша був змушений ризикувати... Я не хочу, щоб хтось із вас постраждав через мене.

— Пробач, Селіндж. Але я не міг інакше. Мені не шкода віддати за тебе життя. Я не боягуз, аби, сховавшись за спідницю, чекати зірок, що падають з неба. За зірки треба боротися. Батько одразу ж помітив ще на тому весіллі, що між нами щось є. Він сказав мені, аби я ніколи не здавався, бо в чоловіків нашого роду завжди складні історії, однак вони завжди досягають свого. Завжди, Селіндж. Батькова ідея — просити твоєї руки в Володаря, ми ще з дому планували це... Ти даремно захищала мене. Ти не маєш це робити... Я так за тебе переживав!

Його серце калатає, згадуючи ту мить. Він справді сильно хвилювався, бачу це по стурбованому виразі обличчя. Юнак ніжно проводить лінію по моїй щоці, я ж лише прекрасно посміхаюся, схиляючи голову до його долоні:

— Я з радістю ризикуватиму собою заради тебе, як і ти заради мене. В коханні мають бути двоє, інакше це не кохання. Хоча це й так не кохання, а хвороба. Нам ніколи не дадуть бути разом. Вибач, що з'явилася тоді у твоєму житті...

— Ти — це найкраще, що було і є в моєму житті, Селіндж. Я б ні на що не проміняв жодну мить проведену з тобою. Якщо це хвороба, то краще померти від неї, ніж вилікуватися... Кому треба ті умовності, хіба нам? Я й без Нікяху тебе нікому не віддам. Рідна, просто тримай мою руку міцніше — це все, що я прошу в тебе. Я не обіцяю, що буде легко, не зможу дістати і зірку з неба... Проте завжди буду поруч при тому званні, при якому це можливо.

В його очах сяяло стільки кохання, що я мимовільно причарувалася ним вже вкотре. Ще й віршами став говорити! Ні, це не він не гідний мене. Це я не гідна його:

— Ти не зобов'язаний це робити, Армане. Це більше, ніж я можу просити в тебе. Жити далеко, просто допомагаючи у справах, супроводжуючи мене, наче ти раб якийсь, без права навіть дивитися мені в очі при людях. Це неможливо. Я ніколи не зможу нагородити тебе за це, не подарую сімейний затишок і дитину. Ти не маєш це робити. Я не хочу, аби ти це робив. Ти маєш бути щасливим. Просто мусиш.

— В такому разі, дозволь залишитися поруч! Моє щастя у твоїх очах, у твоїй посмішці, в можливості бачити тебе і знати, що з тобою все добре. Не думай про подяку, ти не винна мені нічого. Єдине, що ти можеш зробити для мене — взяти з собою, куди б ти не їхала. Забери мене з собою, Селіндж. В моїм серці так багато любові, дозволь залишитися поруч. Я не заважатиму у твоєму особистому житті. Якщо тебе змусять вийти за іншого, я мовчатиму...