Глава 26. Що ж відповість Султан?

Знаєте ту мить, коли всі збентежені, здивовані так і застигли в нерухомості, немов статуї? Зараз в покоях Падишаха було те саме. Певно, ніхто не очікував такого повороту подій. Селім Паша продовжував дивитися на Володаря, вгадуючи відповідь. Серце Армана билося в унісон із серцем його коханої, однак на обличчях в них було різне: в нього — надія, в неї — страх за його життя.

— Он як? То Арман просить дозволу одружитися із Селіндж Султан? Неочікувано... — навіть сам Повелитель збентежений... — Але Селіндж — Султана. Ти знаєш, що це означає, Арман Бей?

Красень, поглянувши на дівчину, впевнено мовив:

— Знаю, Володарю. Однак, те, що Султана — ваша улюблена дочка дає мені надію, що мої слова будуть почутими. Ви — Великий Падишах земель Османських, Повелитель всього світу! Однак, ви теж знаєте, що таке кохання і яким жорстоким воно буває, воно не обирає за титулами, тільки з'єднує невільно серця. Я прошу лише вашого розуміння... Для мене немає більшої честі, ніж померти за Султану. Але ще важливіше — жити для неї. Я знаю, що не гідний її, однак не хочу приховувати від вас що-небудь. Я прийму те, що ви оберете для мене. І якщо ви скажете померти — я помру. Це набагато краще, ніж знати, що навіть не намагався боротися, — Арман, що під час освідчення дивився переважно на кохану, зараз же глянув на Володаря та опустив погляд, чекаючи на свою долю.

На обличчі Селіндж заясніла посмішка, омита кількома солоними сльозинками, що діамантами падали на підлогу. Її душа полетіла увись до Аллаха, аби подякувати за таку безмежну вірність, відданість і взаємність, а також, щоб благати про захист. Серце кароокої тремтіло, мов билинка на вітру, зворушене таким прекрасним зізнанням. Кожна мить мовчання Повелителя була справжніми тортурами для закоханих. Однак, кожний із них боявся відповіді.

Рука Шехзаде обережно знайшла сестрину руку і міцно її стиснула. Мурад з власного досвіду знав, що таке кохання, тому усіма силами підтримав би Армана перед батьком, якби мав на те дозвіл. До того ж він міг заприсягтися, що почуття Бея взаємні. Аміра Султан же навпаки злегка нахмурилася. Безумовно, вона могла оцінити вроду, молодість, перспективність і щирість почуттів цього юнака, однак Селіндж — її дочка, не забуваймо! Вона нізащо не видасть свою кровинку за абикого. Це має бути перевірена людина, яка вірна особисто їй.

А раптом цей Арман підісланий Гюльчічек? Хіба ж не вона сама влаштувала шлюб Айше зі своєю людиною? То чому інші члени цього палацу можуть бути менш підступними? Ні, не можна недооцінювати ворогів.

Володар мовчав тривалий час, щось обдумуючи. Його захопила промова юнака, він теж колись був молодим, сміливим і готовим заради кохання на все. Як сильно він любив Аміру, здавалось, увесь світ би перевернувся, якби втратив її. Однак, з роками почуття згасли... З'явилися інші. Певно, Падишах не згадав би про всі прекрасні миті, пережиті із коханою в юності, якби не цей випадок. Він, на відміну від дружини, не сумнівався в вірності Армана, проте і, як зятя, не розглядав його.

— Твої слова, безсумнівно, прекрасні. Проте ми не можемо керувати своїм життям лише так, як нам велять почуття. Кажеш, честь померти за Селіндж? Тобі випаде така можливість...

Ці слова були трактовані неправильно майже всіма присутніми, аж надто винуватицею цієї події кароокою Селіндж, що весь час лише й боялася почути їх.

Вирвавшись із міцних рук брата, вона сміливо й різко в одну мить опинилася перед батьком, закриваючи Армана собою. Це сталося так раптово, однак, здається, здивувався лише Селім Бей, що аж тепер побачив силу цього кохання і подякував небесам за нього. Інші ж або очікували цього, або бачили високу ймовірність таких дій Султанші. Легка схвильована посмішка прикрасила обличчя Повелителя і його сина. Аміра Султан та Арман водночас злякалися, адже обоє любили чорнявку і не бажали бачити її в небезпеці. Світловолоса Султанка сердилася на дочку, ну а юнак в думках просив кохану не робити дурниць. Він же так щиро не хотів, щоб вона ризикувала собою заради нього. Селіндж мовчала, дивлячись зляканими очима в очі Володаря так сміливо і впевнено.

— Селіндж, як ти смієш?! — гучний голос Валіде нашої героїні звучав трохи злякано.

— Пожди, Аміро... — Повелитель ніжно всміхнувся, однак трохи насторожено поглянув на дочку, — Ти хочеш його захистити? Від мене? Він теж дорогий тобі, так? Настільки, що ти безстрашно заступаєшся? Які почуття змушують тебе чинити так?

— Лише любов, Володарю... — серце Селіндж, здавалося, зараз вистрибне. В точності, як і її коханого. Вона мало розуміла, що робить, однак точно знала, що не дозволить, аби зло сталося. Зі смертю Армана помре все, що вона любить. Ні, він житиме! Будь-якою для неї ціною! — Свята любов дочки до батька змушує мене стояти перед вами. Пам'ятаєте, колись мудрий правитель казав мені, що один чесний голос звучить гучніше мільйона. Погляньте на мене, батьку. Я — ваша дочка. Ваша Селіндж. Ваша кров і плоть. Саме це дає мені право звертатися до вас. Я не дозволю, аби зло перемогло. Хіба не цього ви мене вчили?... Ні, я не повірю, що ви причините зло мені і тим, хто ладен віддати за мене життя. Нізащо у світі не повірю...

Володар ласкаво посміхнувся, в той час, як голос світловолосої баш-кадини прозвучав знову ще більш злякано, однак десь в глибині душі гордо за ту, кого навчила бути левицею.

— Селіндж! Не смій так розмовляти з Повелителем!

— Аміро, не втручайся, коли я розмовляю з дочкою! — Володар чи не вперше підвищив голос на дружину, — Ти виросла, Селіндж. А я й не помітив... Для мене ти завжди залишишся маленькою дівчинкою. В тобі так багато вогню, сміливості, жаги до волі... Зовсім доросла дівчина, справжня істинна Султана. Я пишаюся тобою, дочко. Змалку ти боролася за те, у що вірила. Не шкодуючи сил, відстоювала правдиве на твою думку. Ти не змінилася в цьому... Я знав, що однієї миті ти станеш перед мною. Однак, я не засуджую тебе за це. Навпаки, це змушує мене любити тебе ще сильніше і ще краще берегти. Ти завжди виконувала те, що на тебе покладали, навіть якщо це тобі не подобалося. Жодного разу не підвела. Ти вірила у добро, шукала добро в інших, а знайшовши, захищала його. Я знаю, як ти захищала Дільрубу, не зважаючи на стару ворожнечу. Ти бачила у ній правоту. Я все життя хвилювався чи хтось захищатиме так самовіддано тебе. Чудово, що такий знайшовся. Чому ти так злякалася, доню? Ти не правильно мене зрозуміла, я не забиратиму життя Армана. Я берегтиму тих, хто вірний тобі, якщо ти будеш вірною мені, як завжди. Ходи до мене, моя доросла донечка... — з цими словами Володар розкрив руки, немов хотів захопити в обійми цілий світ. Селіндж прекрасно посміхнулася, нарешті видихнувши, та підбігла до батька, притулившись до нього та сховавшись в його обіймах, а звідти поглянула на Бея, по чиїх вустах ледь пробігла посмішка. Як же нещасний хвилювався! Не за себе, за неї — чорноволосу Володарку ключика від його серця. Тим часом Повелитель зустрівся очима з Беєм: