Глава 25. Повороти долі

Будинок Селіма Паші та Арман Бея

День весілля Айше Султан. Вечір.

Селім Паша — видатна людина в усіх сенсах слова. Не існує такого у світі, чого б він не вмів, чи не розумів. Знаючи усі тонкощі морської справи та керівництва флотом, він був не промахом і у справах сердечних.

Ні, від його пильного ока не втекли погляди, якими обмінювалися його син і прекрасна Селіндж Султан. Однак, це було так неймовірно, незрозуміло... Паша — людина тонка і кмітлива, отож саме сьогоднішній вечір був призначений для розмови із сином.

Спускаючись сходами в вітальню, де за словами єдиної служниці, знаходився зараз молодий Бей, він згадував свою юність. Перша зустріч з Дефне Хатун, спалахи кохання... Вона не була Султаншею, однак добиватися її довелося довго і старанно. Будь-хто інший вже давно б здався, однак лише не Селім. Ця русявка мала бути його — і крапка. Перед очима постарілого Паші пробігли всі ті години, проведені за майструванням срібного ключика, як доказ своїх почуттів. Вона відповіла взаємністю, дивне відчуття щастя, велика доля ніжності до тієї тендітної особи. Весілля. Народження сина, його лева, його Армана. Все було так ідеально, що здавалося, відтепер цей рай на землі буде вічним!

Аж ні, смерть коханої дружини, траур, біль, яка не вщухла по сьогодні... Тоді в житті Селіма почалася тривала чорна смуга. Виховання сина він мужньо взяв на свої чоловічі плечі. Хлопчику потрібен батько, та ще потрібніша дбайлива мати. Однак, про одруження знову дарма і говорити. Він би не зумів, не міг забути кохану, не зрадив би їй. Роки йшли.

Маленький синочок перетворився на дорослого юнака. Селім обожнював у ньому все те, що нагадувало його матір. Не шкодуючи сил, він виховував в ньому мужність і справедливість. Так, Арманом варто пишатися... Проте військові вміння не можуть дати людині щастя. Молода душа прагне цілющого еліксиру — кохання. Паша знав, що одного дня син, так само як і він, самовіддано подарує серце та ключик від нього. Дивлячись на згорблену постать сина, який зажурено дивиться в вікно, Селім легко посміхнувся. Потім підійшов і тихо поклав руку на плече юнака:

— Твій погляд не зупинить сонце. Воно все одно зайде...

Арман поглянув на батька, якого змалку вважав справжнім еталоном чоловічої мужності.

— Я й не намагався його зупинити... Воно зійде. Воно завжди сходить...

— Про що ти думаєш? Вже кілька годин дивишся у вікно...

— Просто так, — Арман зітхнув настільки глибоко, наскільки лише міг.

— А я згадував Султану...

При цих словах юний Бей конвульсивно затиснув руки в кулаки.

— Султану? Селіндж Султан?

— Її... Вона дуже красива. І така привітна, мила... Що скажеш? — Паша пильно глянув на сина.

— Так, ваша правда. Вона неймовірна...

— Чимось нагадує твою матінку, хай спочиває з миром...

— Амінь... — Бей важко зітхнув. Тема смерті матері з втратою коханої стала для нього ще важчою.

— Армане, мені здається, чи ти щось приховуєш?... Ми завжди говоримо один одному правду. Це була не перша твоя зустріч з Султаною, правда?

— Так... — глибокий подих юнака хвилею пробіг по вітальні. — Так, я знаю її. Знаю, як ніхто. Ми познайомилися минулого року восени. Вже пів року минуло... Я зустрів її на ринку. На неї напав якийсь розбійник, я почув крик про допомогу, поспішив і врятував її. Однак, той чоловік не думав здаватися. Коли я допомагав дівчині встати, він хотів мене вбити, простромивши ножа в спину. Селіндж врятувала мене. Так влучно потрапила камінцем в нападника!

— Але як вона опинилася на ринку без охорони? — очі Паші округлилися.

— Втекла. Я не знав, що вона Султана. Її одяг був звичайним, але вона була такою прекрасною... Доброю, ніжною... Я просив про зустріч. Вона прийшла. Приходила не один раз, завжди приходила. Казала, що дочка конюха... Певно, я бовдур, батьку. Повірив у цю легенду... Коли вона від'їздила до Маніси, то прийшла попрощатися. Я подарував їй той срібний ключик... Знайшовши найпрекраснішу дівчину у світі, узнав, що вона з роду Падишаха...

— Ти кохаєш її, Армане?

— Так, що не переповісти... Іноді мені здається, що вона — єдине, що мені потрібне від життя... — Арман поглянув у вікно, де сонце, що заходило, нагадало лик милої Султанші.

— І я кохав так само твою матір... Я боровся за неї, ти теж борися.

Бей, що був упевнений в нерозумінні батька, поглянув на нього здивовано.

— Але ж вона Султана... Думаєте, я маю шанс?

— Вона кохає тебе, Армане? Як вона пояснила те, що брехала тобі?

— Хотіла мене захистити від гніву Султана... — Арман поглянув знову на злегка усміхнене обличчя батька. — Кохає так же, як і я її...

— Ти упевнений в цьому? — Селім підняв одну брову.

— Вона могла взагалі не приходити, але ж прийшла. І до того ж вона досі носить той ключик. Навіщо, якщо не любить?

— Тоді тобі варто боротися за неї. Така наша доля, синку. Чоловіки з нашого роду завжди закохуються у неможливих дівчат. Нам не бачити легких шляхів, однак, долаючи труднощі, ми завжди досягаємо цілі. Армане, ви будете разом, якщо ти не опустиш руки. Якщо не сьогодні, то завтра обов'язково... — поплескавши сина по плечі, чоловік підморгнув йому і направився до виходу. У дверях же зупинився і усміхнено мовив:

— Мені сподобалася Селіндж Султан. Думаю, з неї буде чудова невістка.

***

Ось і наступив день, запланований для зустрічі двох закоханих та їх татусів. В покоях Падишаха світло і тепло. Він сидить за столом, перебираючи різні папери державного значення. Біля вікна стоїть Шехзаде Мурад, що радиться з батьком про певні справи у своєму санджаку. Раптово вартовий порушує спокій Повелителя цього світу:

— Володарю, Селім Паша та Арман Бей прийшли...

Падишах з усмішкою встав з-за столу:

— Нехай зайдуть. Передай в гарем, щоб Селіндж Султан прийшла.

В покої зайшов Паша, а за ним його юний син. Поклонившись перед Падишахом і Шехзаде та привітавшись із ними, вони пройшли ближче до дверей на терасу та зупинились там.