24.2

— Розумієш, Армане, я  — первісток нашого Повелителя. Змалку мене привчали до того, що я маю бути гордістю нашої імперії. Бездоганна, ідеальна, без права на помилку. У мені сила моїх рідних, я головна опора Шехзаде, підтримка моєї Валіде, улюблениця Володаря. Не я обрала собі таку долю, мене змусили жити чужим для мене життям. Однак, бути прикладом для усіх надто важко. Мама казала мені: "Будь сильною і вір в добро...". Але як? Скажи, як вірити в добро, живучи в пеклі? Я втекла. Піддалася страху і слабкості. Така не пристосована до існування за межами своєї клітки... Коли той злочинець напав на мене, я прощалася з життям. Однак, з'явився ти. Ти врятував мене, дякую тобі. Я не могла сказати тобі. Я втекла не для того, щоб зізнаватися... Сподівалася, що ти ніколи не дізнаєшся правду. Однак, вона відкрилася. Скажи, як я можу віддячити тобі? 

Арман слухав дивуючись з кожним словом все більше. Йому було так важко прийняти такий поворот долі...

 — Про що ти говориш, Селіндж? Мені не потрібні твої скарби! З усього цього палацу єдине, що я потребую — це ти. При чому без усіляких корон і шовків... Як неможливо в це повірити... Моя кохана — Султанша... Я здогадувався, ти не схожа на простолюдинку. Манери, знання, вміння верхової їзди, витонченість, благородність... І усі ці збіги: Маніса, день від'їзду, день приїзду співпадав із Шехзаде. Але я не міг повірити в це! Це так нереально... — певний час панує тиша, однак за мить голос Армана звучить знову, так тихо і з такою біллю. — Селіндж, я кохав тебе. Та що там, кохаю досі, хай йому грець... Ти знала про це. Чому ти не сказала мені правду жодного разу? Невже це все було лише маска щирості? Ти брехала мені, невже геть усе було брехнею? Ні, я відмовляюся в це вірити...

Я важко видихнула, зупинивши рукою одиноку сльозу:

 — Пробач, що не сказала тобі, ким є насправді. Я хотіла сказати, але не зуміла. Боялася, що втрачу тебе... Якби сказала... Ах, Армане, все змінилося б непоправно... 

 — Та що змінилося б? Дочка Султана, чи конюха, хоч жебрака! Я однаково кохаю тебе! 

 — Ти не розумієш!... Ти вірний і наполегливий. Ти пішов би до Султана просити моєї руки... Він би стратив тебе, невже не розумієш? Я не могла так ризикувати... Та й навіть зараз, розмовляючи тут...

 — Я нікому не дозволю тебе й пальцем зачепити! — Арман міцніше стискає мою руку.

 — Та не за себе я боюся! За тебе! Тому й мовчала весь цей час. Я сподівалася: ти не дізнаєшся правду. Ти мав забути мене! Чому ти тут? Навіщо досі любиш? Я ж просила тебе знайти іншу! 

Я сердито хмурила бровки, викликавши милу ніжну посмішку в юнака:

 — Ти мовчала, аби мене захистити? Але, Селіндж, я не боюся. Ти не маєш захищати мене... Я готовий ризикнути...

 — А я ні. Я не переживу, якщо з тобою через мене щось станеться. Прошу тебе, не треба. Іди, забудь про мене... 

 — Забути? Неможливо! Неможливе життя без тебе, я намагався. Ти з'явилася так несподівано, несподівано і зникла. Ти снилася мені щоночі, щодня ввижався твій образ. Я шукав тебе, Селіндж. Всюди шукав, але жодного сліда твоєї присутності. Я не зміг би жити без тебе... Якщо хотіла піти, скажи, чому не йшла раніше? Я ж не знав хто ти, але ти знала... Чому приходила?

Я опустила голову:

 — Не знаю... Чесно, не знаю. Певно, мала якусь надію. Але того дня Володар і Валіде заговорили про моє одруження. Я була змушена покинути тебе, далі так тривати не могло б. Я знаю, що винна перед тобою...

 — Вони хочуть тебе видати заміж? За кого? — в голосі Армана звучало збентеження, я лиш знизала плечима. — Ти погодишся?

 — Мені навряд дадуть можливість подумати. Це пастка... — я зітхнула, відвівши погляд. В той час Арман помітив свій подарунок — срібний ключик. Піднісши його з моєї шиї, він здивовано поглянув на мене:

 — Досі носиш його? 

Я сумно посміхнулася:

 — Це єдине, що я можу зробити для тебе...

 — Селіндж, це дає мені надію, що мої почуття взаємні... — я мовчала, врешті юнак посміхнувся. — Ніколи не знімай його. Він магічний. Наші стежинки сходитимуться, поки ти носиш цю прикрасу...

Я теж злегка посміхнулася:

 — Треба йти. Прошу тебе, Армане, не роби дурниць. Благаю... — глянувши на нього востаннє, я посміхаюся і йду до дверей. Проте враз гучний голос коханого змушує мене зупинитися, повернувши до нього голову:

 — Селіндж! Ти справді кохаєш мене?

 — Понад своє життя.

Ця фраза повисає в повітрі, залишившись без відповіді в ту мить, як я покидаю покої.

***

Це був вечір наступної доби. Я сиділа в своїх покоях готуючись до завтрашньої зустрічі з Арманом та його батьком, а саме: перебирала папери щодо фонду. Так, я в Стамбул навіть папери привезла. Раптово мою заклопотаність перервав прихід Джем:

 — Султано, Володар вас чекає на сімейній вечері...

 — Уже вечір? Я й не помітила. Добре, дякую, Джем. Уже іду.

Відклавши всі справи, я насамперед одягнула шаль і покрутилася перед дзеркалом. Відтоді, як Арман з'явився в Топ-капи я намагаюся бути красивою завжди. А раптом життя подарує нову зустріч? За мить, посміхаюся та покидаю покої. Ідучи довгим коридором палацу, я роздумувала над сенсом цієї сімейної вечері. А й справді, навіщо вона? Певно, почуття між батьками настільки охолонули, що тепер коли Повелитель запрошуватиме Аміру Султан в свої покої, він кликатиме також і всіх дітей. А все через ту Мегей! Ох, ненавиджу її! До речі, після вчорашньої прочуханки, що на весіллі дала Валіде Султан, наша Принцеса не виходить зі своїх покоїв. І я впевнена, що це не до добра. Проте, зараз не до неї. Переді мною великі дубові двері покоїв мого батька. Аги відчиняють їх і я тихо заходжу всередину. 

 — Володарю, Валіде... — почтиво поклонившись, встаю та підходжу до розкішного столу, де сидять члени моєї сім'ї, очікуючи лише на мене. Сідаю поруч з Мурадом, посміхнувшись на його привітання. 

 — Як добре бачити вас усіх разом... — Повелитель ласкаво посміхається.