Глава 24. Несподіванка

Селім Паша привітно посміхнувся і низько поклонився переді мною:

— Султано, познайомитися з вами велика честь...

Знаючи, що ця людина є батьком того, кому я так самовіддано і приречено безнадійно віддала серце, зовсім щиро всміхаюся та, киваючи головою, віддаю заслужену повагу:

— Селім Паша, я чула про вас дуже багато хорошого. Повірте, це для мене честь бути знайомою з вами особисто. Вітаю із новим призначенням. Упевнена, ви виконуватимете його гідно вашого імені.

Впевнена, Паша здивувався таким добрим словам від юної дочки Падишаха, яку бачить вперше. Йому було не відомо багато.

— Дякую, моя Султано, — на обличчі чоловіка з'явилася прекрасна посмішка, що настільки нагадувала посмішку Армана. Я страшенно за ним скучила варто зізнатися. В цю мить юнак, що вже кілька хвилин не зводив з мене довгого зажуреного погляду, зараз поклонився:

— Султано...

Я збираю всі залишки своєї волі, щоб не розплакатися, і привітно посміхаюся, граючи необхідну в такій ситуації, роль. Можливо, Селіма Пашу і мого батька обдурю цією маскою та лише не Армана.

— Арман Бей, я рада вас вітати в Топ-Капи.

— Дякую, Султано. Я дуже багато чув про вашу вроду і розум. Тепер бачу, що все сказане народом, який вас обожнює, правда.

— Мені дуже приємно, Бею. Дякую вам...

Він ще раз схиляється в поклоні, ледь оговтавшись від цього шоку. Я й уявити не могла, що моя таємниця викриється саме так. Враз мені стає мало повітря, судомно хапаю себе за шию, однак в ту ж мить знаходжу срібний ключик, подарований мені коханим. Хоч би Селім Паша не помітив.

— Доню, як весілля в гаремі? Айше щаслива? — батько весело всміхається гостям і мені. Я ж волію заперечити, що шлюб по розрахунку не приносить щастя. Проте стримуюся:

— Свято гідне моєї любої кузини, Володарю.

— Чудово. Селіндж, насправді я покликав тебе, бо хочу, аби ти розказала нам про свої плани щодо фонду благочинності в Манісі. У Селіма Паші є гарна ідея. Може ти взяла б її до уваги...

— О, як чудово. Мені потрібні поради таких досвідчених людей... Фонд... Ми плануємо... — раптово перевівши погляд на Армана, мені враз паморочиться в голові. Перед очима пробігають темні кола, а разом з ними і згадка про нашу останню зустріч. Все це навалюється на мене і клубком в горлі перетискає дихання.

— Селіндж, усе добре? Ти раптово зблідла. Тобі погано? — тривога оживає на обличчях присутніх, аж надто в батька і юнака. Володар тут же подає мені склянку води і підтримує за руку. Сила прохолодної джерельної водиці швидко приводить мене до тями.

— Дякую, тату. Все добре. Просто голова болить...

— Напевно, від музики, Султано... — озивається Селім Паша.

— Так і є... — я посміхаюся.

— Вам вже краще? — стурбований вираз обличчя Армана мені був трішки приємним.

— Так, набагато. Дякую.

— Не лякай нас, Селіндж... — Падишах лагідно посміхнувся, забираючи з моїх рук склянку.

— Пробачте. Володарю, я пропоную перенести нашу офіційну важливу розмову на інший час. Наприклад, післязавтра зранку, якщо вам буде зручно. Сьогодні важкий день...

— Як побажаєте. — Паша поклонився.

— В такому разі, я очікую вас у вівторок у своїх покоях. Селіндж Султан приєднається до нас. А зараз, дозвольте мені поговорити з Селімом Пашею наодинці...

За мить я і Арман уже йшли алеєю саду. Хоч між нами була відстань, обоє думали про одне і теж: як таке могло статися?

— Султано... — я повертаю голову в сторону Бея, помічаю його зажурений погляд, — якщо ви дозволите, я хочу попросити вас про аудієнцію... Нам треба поговорити...

Ці слова, а ще цей погляд кинджалом впинаються в моє серце. Не знаю чи то від болю, чи то від страху, чи образи, чи злості він звертається так шанобливо. Певно, розуміє, що зараз я не та його Селіндж, яку він загортав у обійми і шепотів про кохання.

— Я знаю... Йдемо зі мною.

На зустріч нам вийшов Юсуф ага, який поклонився і, кинувши недовірливий погляд на Бея, запитав у мене, хто це і куди ми йдемо.

— Юсуфе, знайомся. Це Арман Бей. Я просила в тебе допомоги. Тепер вона мені потрібна знову. Поможеш?

— Султано, я все для вас зроблю.

— Допоможи непомітно пройти в нижній поверх Топ-капи на чоловічу частину, де мають бути вільні закинуті кімнати. Треба непомітно.

Так з допомогою Юсуфа ми пробралися в темний коридор, де останнім часом давно не чуються чиїсь кроки. Ага відчинив нам двері і залишився на варті.

Ось ця страшна бажана довгоочікувана мить наповнена усякого різноманітного змісту. Я стою у цім вишуканім наряді, дивлячись в очі Армана. Стоїмо і мовчимо, намагаючись зрозуміти хто ми одне для одного, хто ми в цьому світі.

— Султано... — Арман першим порушує тишу, однак він розгублений. Він не знає як тепер звертатися до мене.

— Прошу, не треба так, — я благально підіймаю на нього погляд.

— Це справді ви? Я боявся помилитися... То ви дочка Султана Мехмета? Селіндж Султан Хазрет Лері, принцеса Османської імперії...

— Так... Я насправді дочка Падишаха і Аміри Султан. Найстарша із дітей Володаря... Пробач, Армане...

— Я не розумію... ви не дочка конюха? — я заперечно безмовно хитаю головою, він зітхає. — Але ви реальна. Ви справді існуєте. Ви не прекрасний сон, не марення, не моя фантазія... Ви справді були там, правда ж?

Я ледь посміхаюся, прикриваючи на мить очі. Мій милий Бей... В нього в голові і в серці таке зараз твориться...

— Я справжня, будь певний. Торкнися моєї руки, я не мара, — Арман підходить на крок ближче, ніжно беручи мою руку у свої, як завжди, гарячі і мужні. — І не треба "ви", я все та ж.

— Селіндж, скажи, чому? Як можливо, аби Султана гуляла ринком? Та й навіть якщо так, чому ти не сказала мені правду? — його очі переслідували мої, я зітхнула. Ні, не бажала викривати свою таємницю. Ой, не бажала. Та все ж, для кожного секрету настає час викриття, тепер і для мого теж.