Глава 23. Весілля

— Весілля — урочисте свято поєднання двох закоханих душ. Та що, якщо воно отруєне? — я стою біля дзеркала, приміряючи свою нову сукню, яку маю вдягнути на свято. Чесно кажучи, це найвдаліший задум моєї уяви. Важко вірилося, що кравчині зрозуміють, як втілити всі ці ідеї в життя, однак, вони великі молодці. Ніжно-блакитна, що скоріше нагадує колір бірюзи морського відтінку, сукня з корсетом, відкритими плечима і рукавами, що спадають з плечиків легкою павутинкою і закручуються у шлейф, який тягнеться землею, чудесно підкреслює мою нову роль — вишукана дочка Падишаха. До того ж сюди прекрасно підходить парюра, подарована мені Володарем перед від'їздом в Манісу. Однак, саме у ту мить, коли дивлюся у дзеркало і бачу там не себе, а якусь чужу самовпевнену надмінну жорстоку особистість, яка нервує мене більше всіх, я філософствую з Джем про те, що є таке весілля... Служниця вислуховує мої слова та зітхає:

— Чому ви кажете, що весілля Айше Султан отруєне?

— Тому що вона швидше стрибне з тераси, ніж назве Османа Пашу коханим. Без кохання черствіє серце...

— Така доля, Султано. Така наша жіноча доля...

— Як думаєш, Джем, мене теж чекає таке життя?

Хатун мовчить... Вона не може заперечити, знаючи про правила. Проте і псувати мені настрій теж не хоче. Я посміхаюся:

— Знаю-знаю. Мені теж не втекти...

— Ти можеш втекти, Селіндж... — лунає голос Айше, а я аж підстрибую на місці. Я й не помітила, коли вона зайшла в покої.

— Ти мене злякала... Ти давно вже тут? — насторожено пиляю її поглядом.

— Ти можеш відстояти свою долю, — наче не почула моїх питань, наполегливо продовжує сестра.

— Що ти хочеш сказати? — я здивовано дивлюся на неї.

— Не здавайся. Ти сильна, Селіндж. Ти сильна, а я слабка. Я здалася надто просто. Знаєш, Валіде наказала, а я не посміла заперечити... Хоч і серце моє належить іншому. Я завжди слухалася матір, чинила лише так, як гідно Султанші. Якби того дня, коли ти дізналася про мій шлюб, в ту мить, коли ти не боялася говорити про почуття при Валіде Султан, я теж не мовчала, все могло б бути по-інакшому. Знаєш, завтра я помру...

— Ти що кажеш таке?! — скрикнула я, відчувши лід у серці.

— Не бійся, я житиму. Моє серце помре. Тому я хочу сьогодні сказати тобі: будь сильною! Не бійся їх. Вони можуть знищити усе, але тільки не твоє чисте серце. Я знаю, ти теж покохаєш когось. Селіндж, борися за своє кохання. Не дай йому загинути, моїх помилок не роби. Тобі твоїх вистачить. Їх буде не мало, повір. Але якщо поруч буде той, хто змушуватиме твоє серце битися — ти будеш непереможною.

— Айше... — на моїх очах заблищали сльози, настільки щирими були ці слова. Я тут же кинулася до сестри, міцно обійнявши її. — Хто він? Скажи, може ще щось можна зробити...

— Пізно... Але пообіцяй мені, Селіндж, що боротимешся за кохання...

— Але як? Я боюся, Айше...

— Не бійся. Якщо буде потрібно, я поможу. Ти головне не здавайся. Хай бачать, що тебе не зламати. Врешті їм набридне. Султан любить тебе. Дуже любить, Селіндж. Ти зможеш, повір мені... Коли настане час, ти зрозумієш, що я мала рацію... Мені треба йти... — Айше розвернулась та підійшла до дверей, залишивши мене цілком розгубленою. Та вже в порозі повернулася до мене і ніжно всміхнулась:

— Ти дуже красива у цій сукні. Чарівна...

З тієї миті її слова, мов заклинання не покидали мене ні на мить: "Борися за своє кохання... Не дай йому загинути... Ти зможеш, повір мені... Не здавайся... Хай бачать, що тебе не зламати... Пообіцяй мені..."

Того вечора в гаремі ми всі зібралися на ніч хни Айше. Вона була найпрекраснішою з усіх наречених, яких я бачила. Однак і найнещаснішою теж. Та шовкова червона накидка не зуміла приховати гірких сестриних сліз. А я дивилася на неї і шепотіла: "Я не здамся, обіцяю тобі". Тоді вперше в житті відчула на собі вантаж долі.

Здається, слова Айше були настільки сильними, що мені нарешті довелось усвідомити всю серйозність ситуації. Я в ім'я сестри маю бути щасливою! Проте хвилювало те, що з Арманом вже попрощалася, навіть не спробувавши відкрити йому свою таємницю. Він кохав мене так сильно, що міг би пробачити усе. Він би знайшов вихід... Я ж відреклася від почуттів, тим самим зрадивши його…

Зранку мене розбудила тривога, що окутала серце.

— Сьогодні весілля Айше... — зронили мої вуста і знову тиша повисла чарівним покривалом у покоях.

— Султано, як добре, що ви прокинулись! Я саме дала наказ про ваш сніданок...

— Я не голодна, Джем... — мій голос звучав зовсім безсило.

— Султано, потрібно. Ну хоч два шматки. Прошу вас. Я не відпущу вас нікуди, поки не з'їсте хоч щось...

Посмішка торкнулася моїх вуст, спостерігаючи за цими стараннями. Піднявшись з ліжка, мені справді довелося поснідати, потім одягнути мою розкішну сукню, прикраси, терпляче чекати, допоки служниці зроблять високу зачіску та прикріплять до неї величну корону. Так-так, не тіару, а саме корону. На зло тій Мегей з її Султаншею. Все, я готова.

Навідавши мою Валіде і розпитавши про всі деталі святкування (жінки святкують у саду Хасбакче, як і чоловіки, їх розділяє спеціально поставлена стіна), я зрозуміла, що часу ще повно і тому вирішила провести його на терасі. Свіже морське повітря відчувалося навіть тут. Я усіма силами намагалася його зловити, так, наче дихала вперше в житті: жадібно, важко, ковтаючи цілими кубометрами, немов не могла надихатися. Щось мене сильно тривожило... Наче передчуття...

— Селіндж, ось ти де? Ходімо, люба. Валіде Султан вже в саду. Наші матері теж. Свято ось-ось розпочнеться... — я оглянулася, аби побачити сестер. Сафіє і Гевхерхан стояли позаду мене, з цікавістю розглядаючи моє дивомодне вбрання.

— Ти така красуня! Сама, мов наречена... Як же тобі личить ця сукня... Мегей повіситься з заздрощів! — захоплено по реченні прощебетали дівчата, коли я покрутилася перед ними.

— Не згадуйте при мені цього імені. Сама її повішу, нервує мене...

Сафіє пильно поглянула на мене:

— Ти в порядку?

— Звісно, а що таке? — я здивовано знизала плечима.

— Ти бліда... — сестра підійшла ближче.

— Ні, все добре. Просто якось тривожно на душі. Нічого, йдемо на свято, щоб не пропустити його. Зайдемо ще по Мелійшах, фаворитку Мурада.

За кілька хвилин ми усі дружно вийшли в сад. Присягаюся, водночас стільки вроди там не було ще ніколи. Кожна з нас сяяла, виблискувала і переливалася, мов дорогоцінний камінець. А в душі була чистою і прекрасною, наче троянда. Принаймні мені так здавалося.

Бувши найстаршою, я гордо йшла першою. Так і тепер. Впевненою ходою заходжу в сад під гучний крик аги "Увага!". На мить зупиняюся неподалік. Пильним поглядом обводжу присутніх, серед яких члени династії, дружини турецьких вельмож і гарем Повелителя, зазираючи в саму душу кожному. За тим тінь хитрої посмішки лягає на мої вуста, а я повільно ступаю далі, рівно тримаючи поставу. Підходжу до Султанок, присідаю в поклоні:

— Валіде Султан, вітаю вас, — цілую руку.

— Дякую, люба...

Потім ще вітаю Гюльчічек суто заради правил і гордо сідаю на дивані неподалік бабусі. Хитро скошую погляд на матір, вона задоволено підносить голову.

Рецепт моєї величі простий: ложка акторської майстерності, крихта природної чарівності, трохи шарму і на смак впевненості в собі. Щоб тримати маску цариці необхідно всього лише визнати, що ти і є царицею. І при цьому всьому дуже потрібно просто не розсміятися.

За кілька хвилин в саду з'являється Айше. Ця розкішна сукня кольору спілого гранату з вишивкою та мереживом їй надзвичайно пасує. Однак, з голови мені не йде наша нещодавня розмова. Сестра сідає на головне місце і розпочинається справді свято. Свято, якого давно не бачив Топ-Капи. Повсюди лунає музика, танцюють наложниці. Валіде Султан мило розмовляє з невістками. Сестри щебечуть, обговорюючи когось. Гюльчічек хитро посміхається, однак мені на те байдуже. Айше ж сидить, мов нежива, і я роблю зусилля, щоб розрадити її, та хіба я в силах? Раптом з'являється Принцеса, яка одразу нахабно іде до нас та з награною почтивістю поклоняється.

— Спеціально запізнилася, щоб прикликати до себе увагу? — Сафіє посміхнулася. Я ж зневажливо хмикнула в сторону Мегей. Вона помітила наші погляди, проте не злякалася. Привітавшись із Валіде, Гюльчічек та Айше, ця жінка підходить до мене:

— Вітаю вас, Султано. Ви сьогодні надзвичайні.

Я зітхаю, міряю її поглядом і закотую очі. Дивовижна лицемірка! От просто слів не вистачає!

— Вдячна, — сухо відрізаю і, стримуючи себе, чекаю поки ця особа привітається з усіма і всядеться десь якомога далі від мене. Проте навіть з крайньої подушки, вона все одно нервує своїми нескінченними розмовами..

— Яке ж прекрасне свято, Валіде Султан! — посміхається Принцеса.

— Дякую, Мегей. Справді, гарне...

— Я мрію погуляти на такім же святі в честь моєї доньки... — ця фраза мене просто вбиває. Дільруба не стримується:

— Якої доньки? Ти не вагітна навіть!

— Сьогодні — ні, а завтра — так, — посміхається. — Я народжу Султану багато діток, багато Шехзаде і Султанш...

— Рано радієш... — озивається моя мати. — Уже пів року в палаці. Чому досі не вагітна?

— Не можна народжувати дітей, не бувши в шлюбі. Перед тим я вийду заміж за Султана... — оце то казкова нахабність...