Глава 22. Війну розпочато

Найбільша втрата в житті людини — втрата надії. Доки хоч якась крихта сподівання про щасливе майбутнє бринить у серці, доти людина жива. Іноді перед нами постає бурхливе море з проблем та негараздів, але якщо намагатися поглянути з іншої сторони, ми зможемо побачити кришталеві хвильки, що сяють на сонці.

Не завжди те, що ми бачимо спершу — є відбиттям істини. Часто, щоб побачити сонце потрібно пережити бурю. Однак, чи вистачить усім сил подолати незгоди? Зовсім ні. Іноді ми втомлюємось вірити в прекрасне майбуття і стаємо шукати відраду в чомусь легшому. Але чи правильним це буде? Бо ж відмовляючись від мрії ми відмовляємось від себе самих. Ми зраджуємо самі себе. Чому? Бо боїмося. Страх — найбільша перешкода. Але якщо в важкі хвилини ми маємо можливість схопитися за чиюсь руку, відчути підтримку близької людини, то тоді отримуємо величезні сили. Як на мене, то сила людини прихована в її близьких.

І сила, і слабкість. Мабуть, найсильнішою людиною є та, котра впевнена, щоб не сталося, близькі і дорогі підтримають її. А сильнішою від неї — лише та, яка немає тих, за кого могла б хвилюватися, котрій немає чого втрачати. Але життя тоді стає схожим на пекло. То вже навіть не життя, а просто нікчемне існування.

Найбільше ж щастя і багатство, яке має людина — це сім'я, яка допоможе і підтримає, щоб не сталося, просто буде поруч не зважаючи на всі твої помилки, просто завжди любитиме...

Я цілком розумію святу істину життя, адже втратила так багато разом з Арманом, в якому були мої таємні мрії на кохання, діток, затишне гніздечко...Я заплатила надто високу ціну. З тієї миті, коли для мене помер коханий, я втратила всю свою дитячу щедрість і доброту. Заховала серце в скриньку. Тепер в мене немає серця стосовно тих, хто змусив мене такою стати. Я буду жорстокою, змушу заплатити за страждання тих, кого люблю. Відтепер захищатиму своїх родичів уже іншою Султаною. І лиш по закінченні цієї війни зможу знову перетворитись на минулу Селіндж Султан — добру і благородну... Якщо вистачить сили усе забути...

Я стою на краю верхньої тераси, спостерігаючи за тим, як капризно колишня Принцеса, а тепер Мегей Хатун, дає розпорядження наложницям. І як же вона сміє? Нахаба! Раптом у дверях Топ-Капи з'являється знайома постать.

— Увага! Дільруба Султан! — під гучний голос аги, всі в гаремі присідають в поклоні. Всі, окрім Мегей, яка пихато стоїть, задерши голову, немов вона тут Валіде. Кадина оглядає дівчат, зустрічається очима із Принцесою, жмуриться, наче сонце світить їй в очі, та мовчки проходить далі. Невже нічого не скаже?

— Султано! — це знову Мегей долю випробовує. Дільруба розвертається до неї. — Прийми мої співчуття.

— Я не розумію...

— Повелитель наш забув про тебе. Недовге твоє правління скінчилося. Певно, тобі прикро.

— Закрий рота, нахабо! Скоро сама узнаєш, ще максимум тиждень — і про твоє ім'я тут ніхто і не згадає! Ти всього лише рабиня...

— Дільруба! — от і захисниця. Гюльчічек грізно вистрибнула з-за повороту. Чесно кажучи, мені аж цікаво, хто тут буде наступним. Напевно, я. — Що тут відбувається? Чого кричиш?

— Султано, як ця наложниця сміє так говорити? Вона… — чорні очі кадини аж запалали.

— Замовчи! Мовчи! Ця наложниця — фаворитка Падишаха! До того ж вона Принцеса! І ти маєш ставитися до неї з повагою! Вона не рабиня, як ти!

— Султано, я — мати спадкоємця! Не вчіть мене розмовляти з налож... — лиш ця фраза пролунала, як Гюльчічек дала дзвінкого ляпаса чорнявці.

— Гюльчічек Султан! — це вже я, спускаючись у гарем, кричу ще з коридору якимсь не своїм голосом. Так, немов у мені ожили всі мої величні предки. Тітка застигає на місці, відводить руку і зі здивуванням дивиться на мене. Врешті, увесь гарем, наляканий сваркою, тепер застигає, спостерігаючи за тим, як гордо я підходжу до Султанок.

— Селіндж? — брова Гюльчічек вимальовує дугу.

— Ви мені не хочете пояснити, як же це відбулося? Що це все означає?

— Фаворитки нашого Падишаха сваряться. Мушу мирити... — лукаво посміхнулася дочка Небахат Султан.

— Дільруба Султан ні за що накричала на мене, Султано. Проявіть справедливість. Ви, як дочка Повелителя... — Принцеса вмикає звичну роль ангела.

— Замовчіть всі! Я стояла на верхній терасі. Я бачила і чула все! З самого початку! — обвівши всіх суворим поглядом, наче вони діти, а я вихователька, чітко карбую слова. — Як чудово, що ви згадали хто я! Я — дочка Падишаха! І як дочка Падишаха постараюся вберегти гарем від подібних ситуацій! Хай всі знають своє місце!

— Селіндж, не підіймай голос! — проскрипіла Гюльчічек.

— Підійматиму, коли бачитиму таке й надалі, Султано! Вам не личить така поведінка! Запам'ятайте усі! Дільруба Султан — не фаворитка. Вона баш-кадина Повелителя, мати двох його дітей! Мати Шехзаде! Ніхто не сміє розмовляти з нею в неповажливім тоні! Я навіть вам не дозволю так чинити! Дільруба Султан — не ваша рабиня і не оця наложниця! — я зневажливо кинула погляд на Принцесу, яка намагалася щось заперечити. Гюльчічек навпаки мовчала. — Ви хотіли дати ляпаса кадині Падишаха? Гадаєте, те, що ви з Султанської сім'ї, дає вам такі права? Валіде Султан нізащо не схвалить такі дії! Я вже мовчу про Повелителя!

— Як ти смієш мені погрожувати, Селіндж? — здавалось, Гюльчічек зараз вибухне з середини. Я ж навпаки посміхнулася і цілком спокійно, проте не менш чітко і впевнено мовила:

— Не раджу вам зі мною сваритися, Султано. Я свої сили беру від Повелителя, мого батька. Від Шехзаде, мого брата... Звідки берете сили ви? Якщо я покличу, за мною підуть. А за вами? Сестри, жінки... Це все минуче. У великому серці нашого правителя, дай Аллах йому довгих років, завжди будуть його діти.

Гюльчічек спершу почервоніла, потім побіліла, а тоді стала вкриватися якимись фіолетовими плямами. Вона не очікувала від мене такої сміливості. Але що, я не винна. Вони першими розпочали...