Глава 19. Кохання - справжнє диво

Кинувши погляд на Мелійшах, я покинула кімнату. Не буду описувати деталі своєї розмови з архітекторами, адже вони вам навряд будуть цікавими. Та варто сказати, що сьогодні в мене успішний день. Ці чоловіки запевнили, що виконувати мою волю для них честь і що все буде так, як я бажаю. Крім того, вони й самі дали кілька гарних порад. Врешті ми обговорили всі деталі і я повернулася в палац. Що ж, певно, час відвідати матір. Кілька хвилин — і я перед її покоями.

— Валіде Султан чекає вас, Султано. — кажуть слуги, відкриваючи перед мною двері. Я посміхаюся сама до себе та гордо заходжу всередину, а тоді вклоняюся перед матір'ю:

— Валіде...

Вона сидить на дивані та гаптує. Побачивши мене, хитро посміхається. Звісно, вона знає, чому я тут.

— Селіндж. Проходь, доню. Я вже знаю новину. Вітаю тебе, моя красуне. Ти заслужено перемогла.

Я яскраво посміхаюся:

— Дякую, Валіде. Невже ви в мені сумнівалися?

— Ні, я не сумнівалася, Селіндж. Ти молодчина. Завжди досягай свого, не дивлячись на те, хто твій противник. Чудово себе проявила. Я тобою пишаюся, доню. — Аміра Султан гордо піднесла свою біляву голову. Я посміхнулася знову.

— Спасибі, Валіде. Я завжди прагнула до цього. Аби ви були мною задоволені. З усім тим, ви пам'ятаєте свою обіцянку? Пам'ятайте її...

— Та де ж забути, коли ти весь час нагадуєш, — Султана дзвінко засміялася. Я долучилася до її сміху. — Куди ти їздила? Я ходила до тебе, щоб привітати з перемогою, мені сказали, що тебе немає в палаці.

— Так, я зустрічалася з архітекторами. — заправляючи волосся, мовила це досить поважно.

— В тебе все вдалося? Вони розпочнуть роботу?

— Так, усе прекрасно. Наступного тижня розпочнеться будівництво. А поки підготують ескізи.

— Чудово. Коли все буде готово, я приїду подивитися... — мати весело всміхнулась.

— Приїдьте спершу зараз, щоб змогли порівняти. — мій голос лунав з нотками сарказму і іронії. Валіде посміхнулася ще яскравіше:

— Обов'язково...

— Я стомилася, мамо. Дозволите я піду відпочину?

— Звісно, іди. Переказуй Мелійшах мої вітання.

Я поклонилася та з посмішкою покинула покої. Ідучи довгим коридором до власних кімнат, сильно задумалася. Знаєте, мені знову згадався Арман. Чи все з ним добре? Стиснувши подаровану прикрасу — срібний ключик, що висів в мене на шиї, відчувала биття його серця. А може то було моє власне, не знаю. Однак, це давало мені надію, що він живий і здоровий. Море — страшне і безпощадне. Я хвилювалась і сумувала, хоч скільки б не забороняла собі навіть думати про це. Зайшовши в свої покої, сіла біля каміна. Проте довго міркувати на самоті мені не дали.

— Султано, Мелійшах Хатун просить її прийняти. — повідомила Джем.

— Впусти її. — я посміхнулася. Бідолашна не дочекалася мене в своїх покоях, тож прийшла сюди. Ось таке обличчя має вірність. Білявка зайшла та, поклонившись, одразу наблизилася.

— Сідай поруч... — я ласкаво поглянула на дівчину.

— Султано, не можу сидіти у себе. Хочу з вами поговорити. Вибачте, що турбую вас так... — Мелійшах стала, наче подруга. Маючи щось на серці, вона спішить про це розповісти. Погодьтесь, це дуже мило. Я посміхнулась і легко торкнулась її руки:

— Все добре. Ти молодець. Розкажи мені все-все. Я все хочу знати...

— Селіндж Султан, це було, немов казка. Шехзаде і справді мрія кожної дівчини. Я вам така вдячна. Якби не ви...

— Це я тобі дякую, Мелійшах. Ти чудово впоралася з завданням. Ми виграли! Розкажи мені всі деталі...

Перед очима дівчини пробігла нещодавня ніч і всі її прекрасні миті...

Мелійшах

Вечір. Місяць яскраво світить надворі, осяюючи сріблистий сніг, який рипить на морозі. Я обожнюю такі ночі. В себе на Батьківщині ми з сестрами часто ходили зимовими вечорами до бабусі. Слухаючи рипіння снігу і дивлячись на місяць, я дорослішала. Я виросла. Проте юність здалася не такою прекрасною, як думалося в дитинстві. Полон, рабство, новий полон. Хоч минув уже рік, я боюся згадувати, як мене викрали з дому, як відвезли в Кафу, продали в турецький гарем. Та й не просто гарем, гарем Султана. В ті дні мені здавалося, що моє життя закінчене. Деякими довгими ночами, коли місяць осяював велику спальню наложниць, я прокидалася і плакала, шепочучи до небесного світила: "Ти бачиш ким я стала, місяченьку? Бачиш, що вони з мене зробили?"...

Я знаю, місяць чув мене. Він допоміг. У подобі прекрасної Султанші місяць простягнув мені руку порятунку. Юна дочка Падишаха, на ім'я Селіндж не інакше, як ангел, посланий місяцем мені на допомогу. Вона подарувала мені надію. Наступив час, про який навіть не мріяла. Час, якого боялася і якого дочекатися жадала. Ось він, мій "Золотий Шлях".

Дбайливі руки моєї Султанші і її вірних слуг перетворили мене на справжню принцесу, якою мріяла бути в дитинстві. Синя сукня, немов темна ніч. На шиї — місяць — мій провідник по житті. Здається, не може бути більшого щастя. Однак, куди я іду? Що чекає на мене за цими дверима? Чи може "хто"?

Аги відчиняють для мене невідомі досі покої. Я заходжу. У вухах лунають слова Селіндж Султан, її настанови. Однак через хвилювання всі ті речення — лише довільний набір літер і слів. Потрібно заспокоїтися. В мене лише один шанс, яким маю скористатися. Я сильна! Я та, ким я є. Головне, повірити в це.

Ось я і в покоях. Які прекрасні, великі... Ще більші, ніж покої Султанші. Шехзаде стоїть спиною. І що це за звичка в чоловіків стояти спиною до жінки? Дивні звичаї в Османів. У нас не так... Нас... Уже не нас. Уже оце мій дім. Юнак повертається та з неприхованою цікавістю дивиться на мене. Неможливо передати наскільки він красивий! Мужній, сильний, справжній лев... Принаймні, на перший погляд. А очі в нього такі добрі, ніжні...і сумні. В Селіндж Султан такі ж.

Я вклоняюся і граційно, як лише вмію, наближаюся. За тим присідаю та цілую полу його одягу. Оксамитова і зовсім тепла рука торкається мого підборіддя, змусивши піднятися. Я встаю та вже тепер, згадавши слова Султани, сміливо дивлюся в очі Шехзаде. Ох, не такою я уявляла собі свою першу ніч. Він красень, проте незнайомий мені. Однак, якщо вже так, то не хочу бути іграшкою, хочу стати коханою.

— Як тебе звати, красуне? — ласкаво звучить його шовковистий голос.

— Мелійшах. Ваша рабиня Мелійшах, Шехзаде.

— Мелійшах... Як гарно... Мені подобається.

— Дуже дякую. Мені теж подобається. Її Високість Селіндж Султан дала мені це ім'я, — не зрозуміло звідки беручи сміливість, відповідаю лукаво і весело.

Османський лев підіймає одну брову:

— Селіндж? То ти від неї?

— Султана готувала мене для вас, Шехзаде, — посміхаюся, розуміючи, що ім'я Султанші для цього красеня дуже дороге.

— Он як. Ти на неї чимось схожа...

— Жоден комплімент не зрівняється з цим, Шехзаде. Немає більшої честі, ніж порівняння із нашою Султаною.

— Я обожнюю Селіндж. Вона, як ніхто дбає про мене. Ти теж дбатимеш? — в нього така прекрасна посмішка... Як в нікого. Особливо, коли ще отак ніжно проводить лінію долонею по моїм волоссі, по щоці. По тілу пробігають мурашки з кожним його дотиком.

— Якщо ви дозволите, Шехзаде. — я яскраво посміхаюся, втрачаючи контроль над емоціями і тілом, коли він так близько.

— Мурад. Можеш казати Мурад, як завжди звертається Селіндж.

Наближаючись до мене, Мурад ніжно цілує вуста. Відчуваючи мій страх, він ласкаво посміхається крізь поцілунок і шепоче у вушко:

— Не бійся, я не скривджу тебе, янголе.

А я раптово сміливішаю, відповідаючи із лукавством в очах:

— Поруч з тобою не боюся нічого...

Він посміхнувся на мої слова і знову наші вуста з'єдналися в поцілунку. Такому пристрасному, такому палкому... Його гарячі вуста прокладали доріжки від моїх губ до шиї, потім спускались до ключиць і знову до вуст. Плавними рухами він допомагав мені звільнятися від розкішної сукні, я ж, вимкнувши свій розум, розстібала ґудзички на сорочці Шехзаде, пригортаючись до його мужніх грудей.

Враз мені здалося, що я злетіла в небеса, немов пір'їнка. То так легко і вільно відірвались мої ноги від землі. Гарячі руки юнака підхопили мене, мов пушинку, а він сам, продовжуючи незабутні поцілунки поніс до ліжка. Ми перестали існувати як дві людини зі своїми бажаннями, мріями. Ми стали одним цілим, віддалися почуттям, одне одному та розтопилися в них з блаженною насолодою, таким довгоочікуваним коханням, бажаним щастям. Мені щиро здавалося, що зараз на увесь світ існували лиш ми.

Пристрасна ніч скінчилася, залишивши по собі розбурхані почуття. Настав час, аби трішки поспати, та хто сказав, що ми хочемо в сон? Лежачи в обіймах Шехзаде, я слухала його дихання, розуміючи, що він і є той, про кого я мріяла в дитинстві.

Все ж, я так помилялася, коли стверджувала, що кохання — необов'язкове. Воно — необхідне для кожної людини. Воно здатне перетворити будь-який сірий день на радісний. Воно і є щастя та неоціненний дар небес, який треба берегти.

Адже немає нічого прекраснішого, ніж покласти свою голівку на мужнє плече коханого, відчуваючи його міцні обійми та отримуючи безмежну насолоду від кожного дотику і від думки, що ви належите одне одному. Міцно обійняти його також та відповісти на палкий і ніжний поцілунок перед сном. Почути стишене "я до безтями кохаю тебе" і грайливо відповісти "я тебе в сотню разів більше". Потім чарівно посміхнутися від щастя самій собі та під сонне дихання коханого також заснути. І точно не присняться кошмари і вночі не буде холодно. Він — справжній чоловік, який прожене всі страхи і збереже милій спокій, тепло та подарує щастя. З ним можна розмовляти на всі теми — він друг, який ніколи не зрадить і не стане сміятися над жіночими капризами чи страхами.

Знайти такого чоловіка — надзвичайно важко. Та все ж іноді декому це вдається...

Сподіваюся, мені вдалося. Вірю, що Мурад саме такий. І нехай завжди вважала, що боротися за чоловіка — низько, все ж я боротимуся за нього.

Ні, це не кохання з першого погляду. Я ж і сама не вірю в нього. Проте це щось інше. Щось незвичайне і сильне. Я не даватиму означення почуттям, закрию очі, намагаючись зловити цю мить.

Здається, він спить. Слухаючи це сонне дихання, на душі стає тепло і радісно. Якби мені хтось розповів, що таке можливо, я б не повірила. Це ж маячня. Не можу зрозуміти, чому за якусь там годинку чи більше цей юнак зайняв якесь місце в моєму серці.

"Головне залишитися до ранку. Мурад звик відсилати дівчат серед ночі. Ти маєш залишитися" — згадується голос Селіндж Султан. .

"Я залишуся. Не на один ранок, назавжди лишуся" — каже в мені якийсь сильний і наполегливий голос.

Ні, я не спатиму сьогодні. Намагатимусь запам'ятати кожну рису обличчя Шехзаде, благаючи Аллаха, щоб мій образ залишився в серці цього чорнявого хлопця. Раптово його ніжний поцілунок вкриває моє волосся. Я посміхаюся і підводжу до нього погляд.

— Ти не спиш, мій діамант?

— Ні, не сплю. Ти ж спав, чому прокинувся?

— Боявся, що ти зникнеш, — Шехзаде мило посміхнувся. — Чому ти не спиш?

— Я боялася того ж. Якщо засну — втрачу тебе. Я не спатиму, отже, ніхто тебе в мене не зможе украсти.

Мурад злегка засміявся:

— Звідки ти взялася? Звідки родом? Як потрапила до мене?

Я легко всміхнулась, розповідаючи йому свою історію, що місцями трагічна. Час від часу доповняючи виплесками емоцій і коментарями, я не загубила жодної важливої події. Особливо дякувала долі і прекрасній Селіндж, переповідаючи про її доброту. Мурад слухав дуже уважно. Іноді посміхаючись, іноді важко зітхаючи.

Ми розмовляли до ранку на теми, що їх і не злічити. Ми сміялися, жартували і навіть билися подушками, немов обоє впали в дитинство. Однак, я б віддала все, щоб ранок не наступив ніколи. Як і передбачала Султана, ми поснідали разом. І це був не лише найсмачніший, але й найприємніший у моєму житті сніданок. Пізніше Шехзаде наказав йти в гарем. Та найбільше, на що я сподівалася, — це наступна зустріч...