Глава 17. Справи гаремні

Чотирнадцять днів — це багато чи мало? Важко судити. В нашому випадку доволі достатньо. Уже цілих два тижні, як ми в Манісі. Розібралися з речами, слуги увійшли в колію обов'язків, налагодилася робота. Моя Валіде очолила гарем, назначила скарбника. Цією жінкою стала чорнява вірна Хатун середніх літ, на ім'я Дамла. Якщо вона з'являлась у гаремі, наложниці затихали. Це надзвичайної дисципліни жінка. Я боялася, що навіть ми ходитимемо по струночці у неї.

Мурад прийняв справи, провів своє перше засідання Ради Дивану і тут же взявся розбиратися в несправедливості. Вже наступного дня він особисто відвідав медресе і госпіталь. Розізнав про справи на базарі. Народ Маніси став схвально говорити про Шехзаде, який одразу ж прийнявся їм допомагати. Я була присутньою в усіх невеликих подорожах брата.

Чесно кажучи, я дізналася дуже багато нового про життя народу. Бувши ревною мусульманкою і свідомим членом правлячої сім'ї, я рвалася допомагати жінкам і сиротам, які зараз могли розраховувати лише на мене. Тому, не ставши зволікати, відвідала різні притулки, виходила в народ і розмовляла з людьми, питаючи про потреби. Найбільшу мою увагу захопила думка, навіяна мені вірним Юсуфом агою, який тепер ні на крок від мене не відходив, про застарілий фонд покійної Валіде Мелійшах Есми Султан. На її честь я і дала ім'я своїй обраниці для Мурада. Тому я вже встигла відвідати фонд і взяла дозвіл у Валіде і Мурада очолити його. Мені хотілося послужити народу Маніси, адже я — їх Султана. Вони дісталися мені в спадок від моїх вінценосних предків, то мушу бути гідною спадкоємицею прабабусиних мрій і починань, доведу її справу до кінця. Не дарма ж я тут опинилася врешті-решт.

Сьогодні сонце розбудило мене своїми далекими променями ще на світанку. Ледь прокинувшись, я радісно посміхнулася. Кожний новий день в санджаку приносив мені море позитиву, я не стомлювалась від справ, як у Стамбулі, а навпаки раділа їм. До повного щастя мені бракувало лише Армана і Сафіє. Я потягнулася у ліжко, потерши очі, як враз помітила, що з вікна ллється дивовижне біле світло. Я хутко встала з ліжка й підійшла до скла, виглянувши надвір. Не повіривши своїм очам, я ледь не застрибала від радості! Сніг! Надворі тихо падав перший, м'який, білий, іскристий сніжок. Змалку я обожнювала, коли земля ставала білою, коли замерзав ставок і можна було ковзатися. Тепер же для мене є щастям гуляти садом, ловити сніжинки волоссям і падати, підковзнувшись на льоду. У цьому вся моя суть. Як же чудово, що нарешті цей час наступив! Від вікна віяло прохолодою, тому я підійшла вглиб кімнати і сіла на тахту. Від каміна розходилося благословенне тепло. Воно зігрівало усі і кожну клітинку мого тіла і серця. Враз я згадала про родичів... Цікаво, як там вони? Як справи в Топ-Капи? Як Гевхерхан? Певно, ще мило спить... А Сафіє сидить на софі, обираючи сукню до погоди, прикраси до сукні та накидку до прикрас. Дільруба Султан сидить на ліжку синочка, гладячи голівку, і милуючись, як прекрасно він спить... Валіде Султан уже снідає, мабуть... А Володар? От що робить він? Невже поїхав до своєї Принцеси? Аллах — Аллах... Арман... Він на кораблі в Середземномор'ї чи може пристав до якогось порту? Сьогодні так холодно... Чи не змерз? Чи не забув про мене? Краще б забув...

— Султано, ви вже прокинулися? Доброго вам ранку, — ласкаво привітала мене Джем. Я посміхнулася:

— Дякую, люба, і тобі.

— Що бажаєте сьогодні одягнути?

— Гадаю, сукню... — вирішила пожартувати я. Ну звісно ж, сукню, наче є інший вибір.

— Яку ви бажаєте? — ледь всміхнулася служниця...

— Фіолетову. Вона підходить на сьогодні... — фіолетовий і золотистий — мої улюблені кольори, отож при гарному настрої я одягаю саме їх. І хоча в мене половина гардероба складається з них, Джем ніколи не помиляється і приносить мені саме те, що потрібно. Ось і тепер. Через кілька хвилин служниці огорнули мене турботою. З ними я за мить перетворювалася на красуню.

— Принесіть мій сніданок... — я посміхнулася.

— Зараз буде виконано, Султано...

І справді через кілька хвилин в покоях запахло численними стравами, приготованими для доньки Падишаха. Поснідавши, я вирішила пройтися гаремом.

— Султано, доброго ранку... — поклонився Юсуф, який очікував на мене під дверима.

— Доброго, Юсуфе. Що в нас на сьогодні заплановано?

— Валіде Султан просить вас прийти до неї.

Я здивовано поглянула на нього. З самого ранку Валіде ніколи не кличе, дивно.

— Ну тоді йдемо до Валіде, — я хутко пішла коридором в сторону покоїв матері.

— А ще ви сьогодні хотіли зустрітися з архітекторами, які мають відновити зруйновану частину фонду.

— Ви передали їм мою волю?

— Звісно, Султано..

— І що? Вони погодились? — я запитально поглянула на агу

— Хіба вони сміють відмовити, коли просить сама Султана?

— Чудово... — ось і покої матері. Слуги поклонилися, відчиняючи переді мною двері. — Чекай мене тут... — я кивнула Юсуфу і гордо зайшла всередину. У величних покоях було світло і тепло. Валіде в коричневій сукні сиділа на центральнім дивані та підписувала папери, які давала їй Дамла Хатун. Поруч стояв вірний Кіраз. Світле волосся моєї матері було скрученим у високу зачіску, на якій сіяла корона. Я пройшла покоями, поклонившись.

— Валіде, доброго ранку. Ви бажали мене бачити?

— Так, кликала, доню. Все, Дамло, я втомилася. Забирай це все... Вийдіть! Вийдіть усі... Селіндж, ходи, сідай поруч...

Я почекала допоки слуги покинуть покої і підійшовши до дивану, сіла поруч з матір'ю:

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово, тут навіть дихається спокійніше, Селіндж. Яке щастя, що ми знову в Манісі. А ти як, люба?

— Молюся за вас, Повелителя і Шехзаде... — я відповіла так шаблонно, що навіть фіранками пробіг вітерець холоду. За моєю посмішкою ж були приховані думки про архітекторів, якими словами з ними варто розмовляти, що саме я бажаю втілити в "своїм" фонді. Все ж таки мені лише вісімнадцять виповниться через кілька місяців, я не маю такого впливу і розуму, як мала покійна прабабуся, засновник багатьох величних фондів, фонтанів та медресе.

— Що таке, Селіндж? Ти останнім часом дуже замислена...

Я поглянула на маму, ледь всміхнувшись:

— Обдумую щодо фонду... Треба врахувати всі деталі.

— Ти молодчинка. Я теж подумую про те, аби побудувати власний фонд, який нагадуватиме людям моє ім'я. Однак, спершу потрібно розібратися зі справами гарему і нашого Шехзаде. Саме тому я і покликала тебе. Відпочинь від фонду. Ми мали одну домовленість, парі, якщо так можна сказати. Пам'ятаєш?

Я посміхнулася, ще б пак не пам'ятати. Я щодня зустрічаюся з Мелійшах Хатун і дуже ретельно готую її.

— Звісно. Настав час?

— Настав час, моя Султано... — Валіде хитро посміхнулася.