Глава 15. Маніса

Маніса. Головний престолонаслідний санджак Османської імперії. Але для мене в цім короткім слові прихований набагато більший зміст. Тут моя Батьківщина, мій справжній дім. Тут я народилася, тут вперше побачила світ, вперше набрала повні легені повітря і заплакала. Тут мене пригортала мати до свого гарячого серця, шепочучи: "І байдуже, що ти дівчинка. Я все одно любитиму тебе". Тут пролунав голос батька: "Твоє ім'я Селіндж. Твоє ім'я Селіндж. Твоє ім'я Селіндж", коли він вперше взяв мене на руки. Тоді я була такою крихітною, беззахисною, маленькою. Мій жвавий дитячий погляд блукав стінами палацу, та зупиняючись на обличчях рідних, я дарувала їм посмішку. Тут я вчилася ходити, писати, співати... Тут повсюди кров від моїх розбитих колінок і дарма, що Султани не бігають. Мені закони писані не були. У цих коридорах жили дракони, а в саду літали феї. Я щиро вірила в ці вигадки. Тут народився мій братик Мурад. Наші веселі ігри досі пам'ятає палац. Тут з'явилася на світ Гевхерхан. Тут завжди посміхалася мати і була схожою на справжнього ангела. Тут для нас завжди знаходив час батько. Ми були тут дуже щасливими! Дуже...

Я сиджу в кареті навпроти своєї Валіде, дивлячись у вікно. Ми вже пропливли затоку і знову їдемо дорогою. Я чую стукіт свого серця. Здається, в цю мить його чує уся наша свита. Воно так голосно рахує удари... Воно щасливе, я їду додому. Їду туди, де згадаю усе, що колись було так дороге. Дивлюсь на матір. Моя прекрасна Валіде Султан, як ми зватимемо її відсьогодні в санджаку, задумливо дивиться у вікно. Вже тривалий час у нас панує тиша. Цікаво, про що вона думає? Я знаю, певно, як і я, згадує наш останній день у Манісі.

Останні роки тут були дуже важкими для усієї моєї родини. Вже скільки часу тривала жорстока боротьба за владу між синами Султана Баязита Хана. Багато сил доклали Валіде Небахат Султан і моя мати не лише, щоб зійшла зірка нового Падишаха над імперією, зірка мого батька, тодішнього Шехзаде Мехмета, наймолодшого сина попереднього правителя, але й щоб уберегти його життя від рідних старших братів. У страшній небезпеці було і життя маленького Мурада, оскільки він також є спадкоємцем. Лише ми, дівчатка, мали право на життя в очах дядьків, та й то навряд вони помилували б і нас. Найбільшу мужність проявила велична Небахат Султан, яка підтримуючи одного свого сина, воювала проти інших. Вона вела кровопролитну боротьбу з тими, кого сама ж народила. Гюльчічек Султан ніяк не могла визначитися зі стороною, а її чоловік Іхсан Паша підтримував іншого наступника престолу. В тих часах і бере початок ворожнеча між нею та прихильниками батька. Однак, Шехзаде-Султан Мехмет не тиран. Скільки сил докладали обидві кадини, намагаючись переконати його проявити жорстокість. Хоча на мою думку, жорстокістю його дії все одно не назвеш, адже він не використовував Закон Султана Фатіха і не прикладав руку до смерті братів, вони загинули у втечах.

Крім того, інша війна точилася в гаремі. Моя мати досі не покидала надій знищити ненависну їй суперницю Дільрубу Хатун, яка дала життя поки ще лише Сафіє.

Однак того дня стихли всі війни, ненависті, сльози, чвари... Запанувала тиша, у якій було чутно лише стукіт людських сердець, коли посланець зі Стамбула сказав благу звістку. Війна закінчилася. Виграли, перемогли зло, жорстокість і саму смерть! Відвоювали у шайтана собі сонце. Світом пробігла новина: "Помер старий Султан Баязит Хан. Зійшла зірка нового правителя імперії Падишаха Мехмета Хана". Стихло розбурхане материнськими почуттями і болем за долі своїх кровинок серце Небахат Султан. Коронація її обранця загоїла всі рани. Осяяло сонце обличчя моєї матері. Більш не потрібно боятися. Піднесла в молитві до Аллаха руки Дільруба. Настала епоха, у якій вони усі будуть щасливими... Епоха першого великодушного правителя Султана Мехмета Хана, його "залізної" Валіде, двох прекрасних баш-кадин і чотирьох милих дітей.

Спершу новоспечений Султан Мехмет та Валіде Небахат Султан відправились у Стамбул, потім настав час їхати нам. Я добре пам'ятаю той день, коли покинула Манісу. Зранку всі були такими щасливими, збудженими. Чути стукіт копит коней та брязкіт карет. Я сиджу на ліжку покоїв, дивлячись, як служниці звільнюють усе від наших речей. Як щаслива Аміра Султан пильнує, чи нічого не забули. Як бігає у радісному збентеженні Мурад і приміряє на себе мамині прикраси Гевхерхан. Як Зейнеп Хатун, наша стара нянька, ловить їх і веде до карети, а моя мати виходить в незрозумілому напрямку перед цим. А я сиджу. Мені байдуже до цього переїзду, коронації і всього іншого. Я не хочу покидати нашого затишного гніздечка. Я вже достатньо доросла, аби все розуміти, але все ж ще настільки дитина, щоб не слухатися.

— Діти в кареті, Зейнеп? — тим часом надворі питала у служниці мати.

— Так, Султано… — стверджувала та.

— А де Селіндж? — заглянувши всередину, вразилася жінка. Мурад і Гевхерхан тихо бавилися на дивані.

На обличчі няньки з'являється стурбованість. Ще б пак, забути про дочку Падишаха.

— Селіндж? Селіндж! Де моя донька? Де моя дитина, Хатун?

— Вона ж була десь тут...

— Що значить "десь тут"? Ти слідкуєш за дітьми, чи ні? Як ти могла загубити Султаншу? — Ні, моя мати зовсім не зла. Просто вона страждала від думки, що може втратити одну зі своїх кровинок. Своє безсилля зганяла ж на інших. — Де моя донька? Селіндж! Шукайте її!

— Аміра? Аміра Султан, що сталося? Селіндж загубилася? — з сусідньої карети показалася чорнява голова Дільруби в ту мить, як слуги кинулися прочісувати сад. Валіде не мала сил навіть злитися на суперницю.

— Пропала! Загубилася! Селіндж!!! — за мить блакитноока і світловолоса кадина зникла в пошуках дочки. З карети почулась розмова:

— Мамо, куди ти? — дитяче личко Сафіє стривожено поглянуло на жінку.

— Будь тут, доню. З Айсун побудь. Я скоро повернуся. Потрібно знайти твою сестричку...

— Селіндж знайдеться, правда ж?

— Звісно, не хвилюйся, доню. Гляди сама не загубись, поки я піду, — посміхнулась чорнявка і зникла в напрямку палацу.

Я сиджу у своїх покоях, важко зітхаючи, як враз:

— Селіндж? Селіндж, люба, що ти тут робиш? Тебе усі шукають... — порушив мою самотність голос Дільруби. Вона завжди асоціювалася мені з Шехерезадою із маминих казок. Красива, мила і дуже-дуже добра. В неї був дуже ніжний мелодійний голос і теплий погляд. Однак розмовляти мені, брату і сестрі з нею заборонялося. Але чому, я ще не розуміла. Поглянувши на кадину, я дещо злякано схопилася за ліжко:

— Ви прийшли по мене? Я не піду з вами... Я тут залишуся. Тут мій дім...

— Селіндж, люба, але ж всі поїдуть. Ти не боятимешся залишитися самій?

— Ні, краще буду сама, ніж в Стамбул.

— А як же твої рідні? Братик і сестрички? — я знітилася. Розлучатися з рідними мені хотілося найменше. — А твоя матуся? Вона плаче без тебе, хвилюється. Невже ти покинеш маму? А що ми скажемо твоєму татку і бабусі? Вони ж чекають на тебе... Давай мені ручку. Я відведу тебе до мами... Ходім... — тепла і оксамитова рука Дільруби схопила мою маленьку ручку. Ми йшли довгими коридорами вниз, кадина розповідала мені про Стамбул, який не бачила сама. Так, вона молодець. Лише так мене можна було змусити спуститися до карети. Рідні були змалку моїм слабким місцем.

— Селіндж! — зраділа мати, побачивши мене живою і цілою. Я побігла до неї, впавши в обійми і ніжні поцілунки.

— Як же ти злякала мене, донечко. Де ж ти була?

— Я була в покоях. Я не хотіла їхати, але Дільруба Хатун мені все пояснила. Я не можу покинути рідних, мамусю.

— Так, моя рідна... — Валіде вдячно глянула на молодшу кадину чи не вперше в своїм житті. Дільруба кивнула їй головою і зникла у своїй кареті.

— Мамо, мені шкода покидати Манісу. Ми повернемось сюди? Це ж наш дім... — занепокоєно дивилася я.

— Наш дім там, де наш Володар, Селіндж. Я, ти, твій брат, сестра — ми сім'я нашого Султана. Ми маємо бути разом з ним.

— І Сафіє теж? І Дільруба Хатун?

Валіде зітхнула:

— Ходім в карету...

— Коли ми повернемось, мамо? Коли повернемось сюди? — моє дитяче серце стиснулося в очікуванні відповіді.

— Повернемось, доню... Повернемось, коли Мурад стане дорослим. Він правитиме тут усім, а ми будемо поруч. Він правитиме народом, а ми — палацом. А згодом — усією імперією. Ми пройдемо через всі труднощі разом, — замріяно говорила Валіде, а я ж розуміла лише одне — ми повернемось.

— Але ж я буду вже дорослою. Мамо, як я гратимусь?

Аміра Султан ніжно посміхнулася:

— Нам час їхати, доню. Нас чекають у столиці...

Ми сіли в карету, у якій вже були Мурад і Гевхерхан з нашою нянькою — тією самою жінкою, що недорахувалася дітей Володаря.

— Де ти була?

— Де ти ховалася, Селіндж?

— Тебе викрали?

— Щось сталося? — одне з наперед іншого допитувались брат і сестра. Я ж відповіла їм, що Мураду треба швидко рости, аби ми знову повернулися сюди. Карета ледь рушила, а я уже сумувала... Мабуть, за дитинством... Валіде усю дорогу розповідала нам про розкішний палац Топ-Капи і наше щасливе майбутнє життя в ньому... А я не покидала мрій про повернення...

І ось воно наступило. Не віриться, я знову вдома!

***

Раптово карета зупинилася. Кіраз ага (так, ми його взяли з собою) відчинив двері і гордо сказав:

— Валіде Аміра Султан, ми в Манісі...

Я посміхаюся, глянувши на свою величну матір. Вона, тримаючись за руку Кіраза, сходить з карети та, роблячи кілька кроків уперед, вдихає повітря. Перед її очима постає юна світленька і ще налякана Анна Хатун, яку щойно з іншими дівчатами привезли в гарем молодого Шехзаде Мехмета. Свої перші кроки дівчина робить повільно, оглядаючи чужий її світ. Тоді їй було не відомо, що на святі в честь Шехзаде, Османський лев обере саме її. Її образ заповнить його серце, її він нарече Амірою, що в перекладі "Принцеса, яка править". Вона правитиме його серцем, його покоями, а тепер цілим палацом. Їй він подарує доньку, потім сина і ще одну доньку. Її кохатиме, обожнюватиме, пробачатиме геть усе. Це вона воюватиме пліч-о-пліч з великою Валіде за трон і життя Мехмета. Вона ж і ворогуватиме з тією ж жінкою. Вона навчиться на помилках, зробить свої висновки і вціліє. Стане непереможною. Поруч з нею її дорослі діти, яких зуміла вирвати із рук шайтана. І ось вона, велика Султанша, Аміра Султан, Валіде Аміра Султан. На її голові корона, розкішна сукня прикрашає її стан. Усі хто тут є, хто живе і служить — впадуть перед нею на коліна, вони схилятимуться у поклоні так же, як колись схилялася вона сама. Усі ці землі, сади, ліси, палац, люди — усе в її розпорядженні. Тепер вона тут королева. Збулися мрії, про які казала колись своїй маленькій донечці. Зараз вона думає про одне: якби ж була можливість заглянути у минуле, побачити те змарніле личко і сказати: "Не бійся. Хай що тобі кажуть, хай б'ють і кидають в темниці, хай відсилають у зіслання. Одного дня твоє сонце засіяє. Від тебе піде рід Османський, твої доньки будуть найвродливішими в імперії. Ти станеш Валіде". І хай це лише санджак, однак це уже перемога...