Глава 12. Море

Швидкоплинно минали дні. Ранок змінювався на вечір, а день — на ніч. Поступово павутинки бабиного літа змінилися затяжними холодами. Коловорот справ і обов'язків, пов'язаних із від'їздом у Манісу Шехзаде і всіх інших, включаючи мене, та святом в честь цієї події, закрутив усіх жителів Топ-Капи. Часу залишалося все менше, а питань та нових проблем — все більше. Врешті ми стали сумувати за старими часами, коли могли годинами сидіти в гаремі і за склянкою шербету обговорювати все і всіх на світі.

Кожний день наполегливо віднімав у нас спокій, нерви і здоров'я, відсилаючи в глибини своєї людської сутності за пошуками вміння завжди знаходити вихід. Найважче було моїй матері Амірі Султан, яка, крім того, що мала усе організувати, так ще й ледь не кожного дня влаштовувала суперечки із Гюльчічек Султан, яка не втомлювалася їздити у Топ-Капи кожнісінького ранку і "благородно роздавати свої вельми цінні поради", псуючи настрій не лише моїй матері.

Валіде Небахат Султан навпаки ж вирішила не втручатися у ці справи і тому перекинула всю відповідальність за свято і збори на плечі своєї старшої невістки. Сама ж обмежилася від спілкування і займалася звичайними гаремними справами.

Дільруба Султан чемно запропонувала свою допомогу. Вона справді вчинила мудро і не плуталася під ногами в матері, однак допомагала, як могла. З нею було легше. І хоч Валіде, як завжди, ігнорувала свою колишню суперницю в переважно усіх випадках, та сварок між ними гарем не чув. Мені навіть здалося, що мати вдячна молодшій кадині. Я ж розривалася між усіма гаремними підготовками, адже Аміра Султан довірила мені навіть більше, ніж я могла б упоратися. Та небеса змилостивились наді мною.

Сафіє, моя дорогенька сестричка, допомагала мені і морально, і фізично, адже частину своїх обов'язків я перекинула на неї. Іноді мені здавалось, що від цього юна Султанка аж сяяла. Сафіє чиста, мов перший сніг. Вона залюбки стане в пригоді. Як і її мати, відносини з якою особисто у мене покращилися до дуже високого рівня. На думку моєї Валіде я перестала зважати у таких питаннях, залишаючись вірною своїм принципам. В цей час рідні мені були потрібні. Особливо я потребувала Сафіє, відчуваючи до неї сестринську любов. У нас стали з'являтися секрети і довіра одна до іншої.

Моя ж бо рідна сестра Гевхерхан, як завжди, проявляла байдужість до всього, що відбувалося в палаці, що мене нервувало дедалі більше. Спробувати думати, як вона, у мене не було ні часу, ні нагоди. До речі, не лише вона відсиджувалася у покоях.

На відміну від своєї Валіде, моя кузина Айше взагалі забула дорогу в наш палац. Після новини про майбутній Нікях, бідолашна закрилася в собі. Не підпускаючи до себе нікого, вона опинилася на краю прірви. Здавшись у полон правил, Султанка втратила свої сили на боротьбу із долею, а разом з тим і звичайну життєлюбність. Та її я не звинувачувала.

Мурада теж бачила дедалі рідше. Шехзаде з властивою йому наполегливістю готувався до свого майбутнього життя. І хоч я намагалася вселити у нього впевненість, та хвилювання його не покидало. Ми проводили час разом лише за спільною вечерею, яка ставала традицією. В той час він розповідав мені про все, що берегла його душа. Я намагалася розвіяти всі сумніви, підтримати, однак сама мало, що розуміла...

В ці дні мені здавалося, що кожний член Топ-Капи хоче мати свою особисту Селіндж, яка виконуватиме всі його забаганки.

Мій мудрий батько Султан Мехмет Хан час від часу постійно возив мене на зустріч із Принцесою Марією, яка у розмовах зі мною мала пізнавати нашу культуру, правила, історію... Знаєте, я почала змінювати свою думку про неї. Почтива, спокійна, добродушна і освічена. Такою стала мені здаватися Марія. Та чи не маска це? Забувши про перестороги чаклунки, я довірилась розуму, який виправдовував Принцесу. Її існування ми тримали в таємниці, і хоч члени сім'ї часто намагалися дізнатися в мене причину моєї частої відсутності, я ж мовчала. Мовчала, бо, крім того, мала, що приховувати... Глибоко схований у моїм серці був і інший світлий лик.

Ви, певно, подумали, що через ці вічні клопоти я забула Армана? Якщо так, то ви мене зовсім не знаєте. Користуючись частими відвідинами Принцеси, я неодмінно тікала й на базар, де постійно чекав на мене юний красень. "Він чекав" — у цій короткій фразі безмежний зміст. Чекав, коли я спізнювалася, чекав, коли накрапав дощ. Коли сяяло сонце, він теж чекав. Його серце притягувалось до мого точно так же, як і моє до його, немов при першій зустрічі хтось незримий зв'язав наші душі і наші тіла міцними ланцюжками. І тепер непереборним магнітом, непідконтрольними розуму силами нас тягнуло на місце зустрічі. Заковане серце боліло і кровоточило віддаля, зате лиш варто було одного погляду, як весь біль вщухав... Він чекав і міг чекати вічність, точно знаючи, що я прийду. І хоч я ніколи не обіцяла прийти, але ми обоє знали, що зустрічі бути. Знали, хоч і не говорили про це. Ми боялися наслідків розмови. Особливо я, адже знала про свій титул. Скільки б не думала, та не могла назвати це почуття, яке штовхає мене на таке безумство. По наївності своїй назвала його дружбою, хоч і точно знала, що тут щось інше.

Зустрічаючись з Арманом, ми розмовляли, жартували, сміялися і просто ходили мовчки, тримаючись за руки. Однак за одну таку мить, я б віддала все, що маю. Все, окрім Мурада. Я відчувала внутрішній біль, коли думала, що Мурад і Арман — це два полюси, яким не зійтися. І в цю мить я проклинала саму себе. Арман... Я не знаю, що у нім тримало мене в такім сильнім страху при думці про втрату. Моя простота і його воля... В цьому полягала вся гостра винятковість нашого союзу. І ми це знали. Відчували кожною клітинкою тіла, що п'ємо отруту, проте все одно ішли одне до одного, все одно наші руки шукали одна одну і перепліталися пальці. Все одно. В Топ-Капи всі звикли до моєї частої відсутності через Принцесу, тому я була вдячною їй. А те, що іноді я виконувала не волю Султана, а волю свого серця їм знати не обов'язково...