Глава 10. Пророцтво

Ця дивна чорнява жінка пильно вглядається в моє обличчя, виразні очі з довгими чорними віями випромінюють щось незвичайне. Мені навіть якось моторошно... Простягає до мене свою руку, я неохоче подаю їй. Виводячи якісь лінії пальцем по моїй шкірі, вона здивовано поглядає на мене та рвучко пускає руку, наче її вкусила отруйна змія.

— Що? Що ви там побачили? — кинувши одним оком на Армана, що теж в ту мить поглянув на мене, знову переводжу погляд на ворожку. Вона ж пильно розглядає мене.

— Твоя доля, наче вишитий рушник, доню. На тебе очікує багато пригод, небезпек і труднощів. Набирайся сили. Дуже багато тривог... Зради, підступність рідних... Однак, багато щастя. Ти станеш великою людиною... Кохання... Я бачу справжнє кохання...

Мені мороз пробігає по шкірі:

— Зради? Небезпеки, труднощі... Як мені подолати це все, скажіть?

— Ти не зможеш змінити свою долю, всі події вже написані у Книзі Буття. Однак, я можу порадити тобі дещо. Розберися з людьми свого оточення. Кому можна вірити, зрозумій. Не вір своєму розуму, він ворог у цій справі. Довірся серцю, почуттям, лиш вони здатні направити тебе на шлях. Бережи тих, хто будуть з тобою поруч. У них твоя сила... Селіндж, запам'ятай, головне — вижити! — тут вона переводить погляд на здивованого Бея і тихо продовжує. — А ти, Армане, не дивися так на мене. Ти сам обиратимеш свою долю. Однак, знай, назад шляху не буде. Думай добре, адже скарб, посланий тобі небесами для щастя, прямо в тебе перед носом.

Мною починає трусити від жаху. Ні, не це я мріяла почути... Певно, і юнак теж...

— Ходімо звідси, — шепоче Арман і, подякувавши ворожці, веде мене під руку далі. На моїм обличчі закам'янів жах. Хлопець бачить це, та не може знайти потрібні слова. Врешті просто розвертає мене до себе, лагідно дивлячись в мої очі:

— Не вір у це. Забудь. Навіть якщо це правда, то ти сильна. Ти сильніша за багатьох кого я знаю. Не хвилюйся ні про що. І знай, я завжди поруч...

Я ніжно посміхаюся, згадуючи про свій проклятий титул:

— Армане, дякую тобі... — шепочу ледь чутно... 

Домовившись про наступну зустріч, я віддаю йому каптан і повертаюся до карети.

— Все добре? — стурбовано запитує мене Кіраз. Я посміхаюся:

— Звісно. Я просто стомлена...

А я і справді стомлена не на жарт. Цілком розслабившись у кареті, мій мозок все ще працює, наче навіжений, обдумуючи слова ворожки... Нарешті Топ-Капи. Доклавши зусиль, я переодягнулася в султанське вбрання, та, відчуваючи біль по всім тілі, ледь дібралася покоїв.

Побачивши мене в коридорі, Джем страшенно зраділа:

— Султано моя, я хвилювалася. Де ви були? Ідіть хутко в покої... Наде, відчиняй, Султана прийшла... — тараторила дівчина, стукаючи у двері. Служниця одразу ж відчинила і я, відчуваючи радість від повернення додому, зайшла в свої простори. Джем не стихала ж ні на мить: — Де ви були, Султано? Я місця собі не знаходила...

— Там була... — таємниче і стомлено відповідаю. Вона ж жахається:

— Ви пожартували! Ні, це не правда. Це ж так небезпечно... Я ж просила вас подумати про себе...

— Я й подумала. І не мрій мене зупинити... Просто бережи мою таємницю і все.

— Ви можете мені довіряти... Що вас хвилює?

Я здивовано перевела погляд:

— Мене щось хвилює?

— Так, я бачу це... Скажіть, що сталося?

— Там на базарі я бачила ворожку, — зітхаю.

— І що вона вам сказала? — лякається Джем

— Зради, підступи... Просила перебрати людей свого оточення і зрозуміти, кому можна довіритись. Казала, що головне вижити...

— Навіщо ви взагалі розмовляли з нею? Навіщо виходили з палацу? Селіндж Султан, не вірте тому світу. Не вірте тим людям!

— Ти, я бачу, забула, що я відповідальна за тих людей. Як я можу про них дбати, коли не знатиму, чим вони живуть? — нова відговорка, лише б забути, що мчу туди з надією побачити Армана. Та хоч я дурю себе, але мою служницю просто так не обдурити...

— Не ви за них відповідальні, а ваша сім'я. Чому б вам не зайнятися благодійністю у фондах? Адже є багато способів. Чому вас тягне саме туди, де найбільше небезпеки?

— Бо там найбільше життя.. Справжнього, непідкупного, щирого, — ховаючи очі, зітхаю...

— Султано... — протягує Джем, та я вже стомилася від цих розмов, тому обриваю їй мову:

— Годі вже мене вчити. Я хочу спати...

— Як бажаєте, — Джем одразу ж розпоряджається роботою служниць, тому за кілька митей, я вже в білосніжній нічній сорочці дихаю свіжим повітрям на терасі, а розстелене ліжко чекає на мене, щоб стати моїм кораблем для подорожі в країну відпочинку. Сьогодні стільки всього сталося, що важко навіть думати. Намилувавшись вечірнім краєвидом, я повертаюся в покої та, відпустивши служниць, нарешті засинаю...

Ви любите дощ? А грозу? Я обожнюю. Особливо вночі, коли навколо темно, а кожна нова блискавка осяює все своєю величною силою, сяйвом, що непідконтрольне нікому. Грім, мов справедливий голос богів, озивається до нас, змушуючи тремтіти. І правильно. Ми маємо боятися, інакше перестанемо цінувати своє життя і долі наших рідних та близьких.

Я прокинулася на світанку від шуму по ту сторону вікна. Дощ лив, наче з відра, обмиваючи порох та бруд з усього живого. З наших душ теж. Дощ — це шанс очиститися, можливість згоріти у блискавці і відродитися з власного попелу, наче птаха Фенікс. Підхопившись з ліжка, я розкрила двері на терасу й вибігла надвір. Холодні мокрі краплі вмить стали бігти по моїй ніжній шкірі, волоссю. Мені здавалось, свята вода із неба змиє з мене весь душевний бруд та очистить серце від зайвого. І тоді я зможу розібратися у власних почуттях та пріоритетах. Як не дивно, але голова в мене сьогодні була холодна.

Я стояла під дощем та раділа, наче дитина. Ось моя справжня ретельно прихована подоба. Це моя слабкість. Враз заблищала блискавка і в ту ж секунду грізний шум грому роздався навколо. Я побачила, як в саду горить під дощем одиноке дерево, яке не вистояло перед силою зверху. В цю мить усвідомила всю суть цього світу: самотні не мають сили вистояти і кожен дощ може стати для них останнім. Виграють лише ті, хто стоїть пліч-о-пліч з коханими і рідними серцю... Люди, як і ці дерева, не діляться на класи і ступені. Часто вони не обирають друзів і ворогів. Потрібно звільнити своє серце від злості, образ та пихи. Хай кане все в Лету... Цей день призначений для очищення, подібно тому, як очиститься це старе дерево, коли пустить зі свого кореня нове життєздатне деревце. Це буде його нова подоба, інше життя. Другий шанс. У людей же немає такої можливості. Ми вмираємо, як і народжуємось, лише раз. Отже, потрібно змінитися саме зараз.

Я, кинувши останній погляд на небо, з якого невпинно лились краплі та чулись погрози богів, одразу повернулася в покої. Переодягнувшись у свіжу сукню, темно-червоного кольору під нотації Джем, що я могла б застудитися під дощем, я поснідала та, вирішивши більше не чекати, одразу дала наказ:

— Знайди Кіраза агу. Скажи відібрати в мою свиту лише найвірніших людей. Тих, хто буде вірними тільки мені. І хай таємно перевірить свиту Шехзаде. Таємно. Можеш іти...

Дівчина поклонилася та вийшла. Я ще на мить затрималась, милуючись зливою, однак, скоро теж покинула покої. Тепер я точно знала, що робитиму. Минаючи різні коридори, гарем та сходи, я опинилась перед покоями Дільруби Султан. Дивно, але служниць та агів не було. Невже кадини немає в покоях? Може пішла до Сафіє чи Валіде Султан? Та все ж мені варто зайти... Однак, щось мене затримувало... Дивно, я стояла перед тими дверима, тримаючи руку, складену в кулачок, аби постукати, але не могла наважитись на цей крок. Я думала про свою матір... В якусь мить моя хвалена сміливість перемогла. З тієї сторони почувся дзвінкий жіночий голос:

— Зайдіть!

Я відчиняю двері та заходжу всередину, одразу шукаючи очима чорнявку. Вона сидить на дивані та гаптує золотими нитками, однак, побачивши мене, одразу встає. Так, я тут рідкий гість. Настільки, що зараз просто з цікавості розглядаю приміщення, однак, згадавши, що не милуватися інтер'єром прийшла, переводжу погляд на неї, та дивлюся в її очі:

— Дозволите?

— Звісно, Селіндж... Прошу тебе, заходь. Сідай поруч, — по-господарськи розпоряджається жінка, а я слухаюсь.

— Дякую. Як Шехзаде? — відчуваючи якусь ніяковість, запитую.

— Він на уроці, сьогодні саме згадував про тебе. Скоро вже повернеться, ти ж дочекаєшся його? — щебече Султанка, я ж посміхаюся і нарешті розпочинаю розмову у тому стилі, заради чого я і прийшла:

— Я дочекаюся. Однак, я прийшла конкретно до вас, Султано.

— До мене? Я заінтригована. Слухаю тебе, Селіндж? — ласкаво посміхається вона.

— Учора ви захистили мене перед Валіде Султан. Чому ви це зробили? Я нічим не заслужила доброти з вашої сторони. Навпаки, ви мали б мене ненавидіти...

— Ти так і не зрозуміла, Селіндж, — ніжно всміхається Дільруба. — Я не ворог тобі, твоєму брату та сестрі і навіть твоїй матері. Аміра Султан все життя намагалася знищити мене, я чудово її розумію. Я б на її місці робила те саме. Однак, в моєму становищі дарма хотіти війни. Коли я з'явилася в Топ-Капи, Баш-кадина мала уже тебе та ходила вагітною з Шехзаде Мурадом. Я не прагнула захопити її місце, адже вона — велика Султана. Так, я кохаю Володаря, але це гарем. Мріяти бути єдиною нерозумно. Моїм єдиним бажанням є зберегти мир між нашими Шехзаде, адже вони брати. І хай твоя мати ніколи не визнає і не сприйме цього, але ти інша. Так, ти така ж красуня, як Аміра. Ти хитра, розумна, наполеглива, як вона. Однак, до того всього тобі передалося від батька чисте серце. Селіндж Султан Хазрет Лері, я не прошу тебе любити мене чи моїх дітей, як ти любиш Мурада, Гевхерхан і Валіде. Однак, з часом ти зрозумієш — ми не вороги. Як я захищаю своїх дітей, так захищатиму вас, якщо буде потрібно. Я б хотіла, аби одного дня ворожнеча пропала назавжди...

Я посміхаюся, слухаючи її слова. Упевнена, вона каже правду. В цієї жінки було вже стільки випадків задушити нас, мов котенят, але вона не робила цього... Дивно, все ж мати права, добро є на світі. А де віра в добро, там і чудеса. Це було справжнім дивом:

— Дякую, Султано. Я теж на це сподіваюся. Сафіє і Ердоган мені справді дорогі, — ми навзаєм посміхаємося. Панує певна ніяковість, тож доводиться сказати перше, що спало на думку, аби не мовчати просто так. — А ви бачили, як згоріло дерево в саду сьогодні?

Дільруба радо відповідає, саме такої теми ми й притримуємося до приходу Ердогана. Разом з Шехзаде завітала й Сафіє, яка не лише була здивована бачити мене поруч зі своєю матір'ю, але й приємно заінтригована цим:

— Селіндж, невже це ти? — радіє сестричка. Ердоган же без зайвих слів залазить на моїх колінах, міцно обіймаючи за шию.

— Я ж обіцяла прийти, — ласкаво посміхаюся та починаю розпитувати їх про справи. З дружніми бесідами наступає й обід. Поївши з ними, я все ж ледве тікаю, адже братик ну ніяк не хоче мене відпускати. Попрощавшись з Дільрубою вкрай тепло, покидаю покої. Сафіє кидається провести мене.

— Селіндж, — каже вона, коли ми вже далеченько відходимо, — щось сталося?

— Що ти маєш на увазі? — дивуюся я.

— А ти не знаєш? Здається, якесь свято має бути?

— Коли? В честь чого? Можеш пояснити нормально? — досі нічого не розумію....

— Я ходила забирати Ердогана, то побачила, як служниця твоєї Валіде відбирала дівчат з гарему Мурада, як я зрозуміла, і навчала їх. А коли я поверталась з Шехзаде, то зустріла цих дівчат біля покоїв Аміри Султан. Я вирішила, що буде свято...

— Ах, все ясно, — широко посміхаюся, — то Валіде обирає для Мурада дівчину. Видно, боїться програти парі, якщо розпочала так рано.

— Парі? — підіймає одну брову Сафіє, а я розумію, що сказала зайвого.