Глава 6. Ти мені віриш?

— Але, Селіндж, пам'ятай свою обіцянку! — застеріг мене Володар, коли я вже хотіла покинути його покої. Я розвернулась та тихо мовила:

— Але чому тримаєте її у секреті?

— Ця таємниця державного значення, Селіндж. Тому ти мовчатимеш! — уже вкотре нагадує Падишах. Певно, він вже шкодує, що довірився мені — здався в полон почуттів до доньки. Втім, вже не вперше. Наш Повелитель був дуже м'якосердим і добрим з тими, кого любив. Він не міг мені відмовити, а я цим часом користувалася.

— Я дотримаю слова, не варто хвилюватися, Володарю. Моя допомога потрібна? Ви сказали, що я знадоблюся їй.

— Не їй, Селіндж. Мені.

— Що я маю зробити? Лише накажіть…

— Я не можу наказувати тобі, доню. Я попрошу, коли прийде час. А поки що просто мовчи про те, що знаєш... Ти можеш йти...

Я почтиво поклонилася та зі своєю звичною грацією покинула покої. Йдучи довгим коридором Топ-Капи я роздумувала над тим, що щойно дізналася. В моїй пам'яті ожили батькові слова: "Ця жінка, яку ти бачила — принцеса Священної Римської імперії Марія, яку в дитинстві викрали з дому. У Ватикані вважають її мертвою, але вона жива. Мої люди випадково знайшли дівчину, я використаю її, як козир у нашій війні з Папою". Отже, козир... Та ще й принцеса. А чому ж уночі? Певно, тому, щоб її ніхто не бачив. Державна таємниця... Але ж Володар міг сам приїхати до неї. Що тут не так? І цей наказ про скорий від'їзд Мурада... Вони пов'язані? Повелитель спеціально відсилає Валіде, щоб тут змогла жити ця жінка, адже він знає, що через ревнощі мати здатна на багато? Або Шехзаде сам просив наблизити від'їзд... Я маю поговорити з братом. З твердим рішенням, я направилася до покоїв найріднішої мені тут людини.

— Шехзаде в себе? — спитала в агів перед його кімнатою.

— Так, Султано. Прошу вас…

Один люб'язно мені вклонився, а інший відчинив двері. Не зволікаючи, одразу відправилася всередину.

Мурад стояв біля вікна і задумливо дивився у далечінь. Не розвертаючись до мене, він впевнено мовив:

— Я чекав на тебе, Селіндж. Сподівався, що ти прийдеш. А як ні, то сам ішов би до тебе...

— Звідки ти знаєш, що це я? Ти не оглянувся, — усміхнулась, дивуючись здібностям брата.

— По кроках, по диханню, по теплі... Я завжди відчуваю твою присутність, сестро.

— Це ти попросив батька, щоб він наблизив від'їзд? — вирішила не відкладати питання, що турбувало мене, на потім.

— Ні, що ти. Я сам здивувався, однак, це була щаслива несподіванка.

Отже, не просив. Невже, це справді заради тієї принцеси?

— Зрозуміло… А чому хотів мене бачити? Маєш що сказати?

— Мене розчаровує Гевхерхан. Здається, вона геть чужа для нас з тобою, — зізнався брат, пильно глянувши в мої очі. — Їй шістнадцять, але вона поводиться, мов норовливе дитя.

— Залиш її, не думай і не дивуйся. Не хоче їхати, нехай. Подумаєш, теж мені біда, — я ніколи не намагалася зрозуміти сестру. Вона мене дратувала. На відміну від Сафіє, Гевхерхан була для мене чужою. Я взагалі не надавала її особі великого значення. А ось Мурада її байдужість ранила і тривожила. Він хотів від усіх підтримку та любов, не розуміючи, що є люди, не здатні любити. — Думай краще про своє майбутнє. Гарного вечора...

Я кинула останній погляд на брата і покинула його покої. Чесно кажучи, я жахливо втомилася від усіх цих секретів і інтриг, тому моє серце кличе мене на ринок Стамбула, тривожно сподіваючись, побачити того, за ким уже встигло скучити.

Опускаючи деталі, як довго я намагалася впросити Кіраза агу допомогти мені знову, як переодягалася в Мармуровім павільйоні та їхала каретою по вулицях Стамбула, я трохи скорочу свою розповідь, інакше вона тягнулася б вічність.

І ось я знову тут. Вдихаю повітря на повні легені цілими кубометрами. Так дихають лише ті, кого щойно витягнули з-під води і повернули до життя. Повірте, я відчувала те ж. Здавалось, я знову на волі. Хай хоч недовго: в моєму розпорядженні лише раховані години, поки мою відсутність помітять, та все ж я була щасливою.

— Кіразе ага, ти, як завжди, тут чекай на мене.

— Ви довго, Султано?

— Ні... Хоча буде видно. Ти просто чекай тут і все.

Я кивнула головою Кіразу та поспішила зникнути в натовпі. На душі стало тепло й радісно від того, що я знову зробила це.. Вдивляючись в обличчя подорожніх, я намагалася впізнати свого нового знайомого. І враз цей теплий голос:

— Хатун, пробачте...

Я повертаюся та радісно помічаю щасливе розпашіле обличчя Бея...

— Селіндж, це справді ти? Я вже думав, що ніколи не побачу тебе...

— Ніколи не кажи «ніколи». Чудеса бувають, якщо сильно мріяти, повір мені, — осяююсь у прекрасній посмішці.

— Селіндж, це справді ти? Я вже думав, що ніколи не побачу тебе...

— Ніколи не кажи «ніколи». Чудеса бувають, якщо сильно мріяти, повір мені, — осяююсь у прекрасній посмішці.

— Тоді ти не відмовиш мені прогулятися містом? Прошу тебе.

— Залюбки, прогуляємось. Ти розкажеш мені про море? Про країни, в яких бував?

— Якщо попросиш, — лукаво посміхається. От хитрун!

— Будь ласка, Армане. Мені так цікаво!

— І що ж ти хочеш почути?

— Все-все. До найменшої деталі...

Юнак посміхнувся та направив нас до виходу з базару, де неможливо поговорити через шум. Та враз чийсь гучний крик: "Ей ви!" змусив нас злякано поглянути назад. То якийсь дивний п'яний чоловік похилих літ майже біг вслід за нами.

— Селіндж, — каже мені мій супутник та дивиться на мене, — ти лише не бійся, добре? Нам треба тікати...

Я зовсім не розумію, що відбувається, тому лише здивовано кліпаю очима. Арман ловить мою руку з властивим йому теплом та мчить вперед, тягнучи мене за собою. Я хутко оговтуюсь та біжу разом з ним. Тікаючи не зрозуміло від кого, ми потрапляємо на якусь жінку і ледь не збиваємо її з ніг. На ходу попросивши пробачення, Арман стискає мою руку ще сильніше і скеровує в одну із невеликих вуличок. Врешті ми перестаємо бігти і лише йдемо вперед доволі швидко. Він не дивиться на мене, лише уперед. Як і я сама. Мені стає смішно з усього цього каламбуру. Не витримавши, я заливаюсь дзвінким сміхом. Бей зрозумів усе одразу і радо долучився до мене.

— Що це було? Я думала: ти ні від кого не тікаєш, — врешті зацікавлено допитуюся я, дивлячись на його обличчя. Він опускає погляд до моїх очей та винувато так каже:

— Пробач. Той чоловік — батьків друг з корабля. Він трохи п'яний і спілкуватися з ним зараз немає сенсу. Але ти не подумай, з нашого корабля усі люди добрі і дружні. Я не хочу, аби через цю прикру ситуацію ти мала погане враження.

— Забудь, Армане. Мені сподобалось, правда. А щодо враження... Не хвилюйся, я складу його сама. А куди ми йдемо?

— Зараз побачиш... — загадково посміхається та веде мене вперед все далі й далі.

— От ти мені скажи, чому завжди всі наші зустрічі мають бути такими екстремальними? — я щиро посміхаюся, змусивши цим засміятися і юнака.

— А я люблю пригоди, а ти?

— Обожнюю, — щиро зізнаюся, придивляючись до його ямочок на щоках, коли він отак мило всміхається.

— Вони дають сенс жити.

— А хіба сенс жити дають не люди?

— А хіба люди і не створюють пригоди?

— Хмм, не можу не погодитись з тобою...

Арман мило всміхається та підводить мене до якоїсь будівлі:

— Ми прийшли.

— Що це?

— Зараз побачиш...

Я недовірливо дивлюся на нього, а він заспокійливо всміхається:

— Селіндж, ти мені віриш?

— Що?

— Ти мені віриш? — повторює красень.

Взагалі, почувши таке питання, я хочу заперечити, що знаю його зовсім мало і бачу фактично втретє, та чомусь автоматично серце відпускає тривогу, а я рішуче кажу:

— Так, вірю.

— Я тебе не скривджу і не дозволю іншим, обіцяю.

Моє серце охоплюється дивним теплом, а на душі ледь помітна тривога, якесь мрійливе хвилювання... Я киваю головою хлопцю, а той веде мене усередину цього приміщення. Як виявляється, це просто щось на зразок їдальні, але для високих осіб. Ми минаємо усе і всіх та підіймаємося сходами на верхній поверх. Там, біля величезного вікна, розміщуються невеличкий столик та м'які подушки. Я в захопленні сплескую руками, заглянувши в вікно. Такого прекрасного краєвиду не видно навіть з тераси покоїв Падишаха! На лазурному небі яскраве світило купається в легких блакитних хмарках. Увесь Стамбул, як на долоні. Золотить-сріблиться сонце на куполах мечетей та самого Топ-Капи, який звідси зовсім маленький, просто крихітний... Моє обличчя осяюється прекрасною посмішкою. Арман стоїть поруч, однак милується зовсім не краєвидом. Здається, він хоче запам'ятати кожну рису мого обличчя.

— Як красиво, Армане! Як красиво! — не в змозі стримати емоції, я радію, наче дитя. Він ніжно сміється та в захопленні стишено видає фразу:

— Ти така жива!

Я переводжу на нього погляд:

— Тобто?

— Ти справжня, така, яка ти є. Без маски, фальші і притворства. Я завжди захоплювався такими людьми, але не зустрічав схожих до тебе.

— Думаєш, це добре?

— Звісно, Селіндж. Ти особлива. Прошу, не змінюйся лише.

— Бути особливою — не значить мати щастя від цього.

— Я знаю. Але ти — промінчик сонця. Не дозволь життю і людям згасити його.

Я щиро посміхаюся та сідаю на подушку, Арман робить те саме.

— Розкажи мені про море, країни, прошу... — благально дивлюсь у його очі, посміхаючись. Хлопець спершу замовляє нам лукум і поки я його їм, веде мою уяву в подорож до далеких країв. Ми сміємося, сперечаємось і глузуємо одне з одного. Я вже давно втратила пам'ять того, ким являюся і що мені слід повертатися додому. Часто в розповідях Армана з'являється образ його мужнього батька. Я ловлю мить і жваво цікавлюся:

— Ти дуже любиш батька, правда ж?

— Дуже, — зовсім щиро зізнається.

— А твоя мати?

— Вона померла, коли мені було дев'ять, — опускає погляд.

Я важко зітхаю, ніжно накриваючи його руку своєю:

— Мені дуже шкода. Пробач...

— Все добре, минуло так багато часу. Не хвилюйся.

— А ти єдина дитина в сім'ї?

— Так, єдина. Після смерті матері ми перестали з батьком жити тривалий час на березі. Море поглинуло наш біль. Воно допомогло... Відтоді ми весь час проводимо на кораблі...

— Але ж... Хіба тобі не хочеться знайти свій причал?

Арман криво посміхнувся мені, опустивши голову. Він і сам не знав відповіді на це питання. Я вирішила перевести тему:

— Звідси Топ-Капи, наче на долоні... Я й не знала, що він здалеку такий прекрасний..

Юнак посміхнувся, поглянувши у вікно:

— Так, красивий... Як думаєш, жителі палацу щасливі?

— Це золота клітка. Не думаю, що вона може принести щастя, — різко обриваю мову, дивлячись у далечінь. Бей злегка дивується моєю категоричністю.

— Ти щось чув про Селіндж Султан? — питаю так раптово, що сама собі дивуюсь. Однак, мене це справді цікавило. Чомусь хотілося знати, що він чув про неї, тобто про мене.

— Не дуже багато, але цілком достатньо. Султана Хазрет Лері є найстаршою з дітей нашого Володаря. Кажуть, вона неймовірної краси. А ще я чув та не знаю, чи правда, що вона дуже смілива, сильна і благородна, як наш Володар. А чому ти питаєш?

— Просто так... Стало цікаво.

— Ти знаєш Султану особисто?

— Так, хоча іноді мені здається, що не знаю зовсім... Та взагалі це дуже нахабна і егоїстична особа. Грається життям інших, як лише може, — в душі я заливаюся сміхом, однак водночас з цікавістю спостерігаю за його багатою сьогодні мімікою.

— Невже? Я чув все навпаки... Що тобі зробила Султанка, зізнавайся? — ледь не сміявся юнак, не знаючи, що зараз розмовляє з нею.

— Нічого не зробила, я просто знаю її. Вчора зірвала урок з наложницями. Розізлила Валіде Султан. І свою Валіде теж. Вона підставляє всю сім'ю і авторитет близьких. Як же мені бути кращої про неї думки?

— Он як? Звідки ти це все знаєш? — вигинає брову бей…

— Мама розповіла. Вона ж калфа в гаремі, пам'ятаєш?

— Я б хотів колись побачити Султану, якщо вона така, як ти описуєш. Мені здається, що ви чимось схожі.

Я посміхаюся та кажу, що мені уже час повертатися додому. Арман неохоче погоджується, тому ми покидаємо це затишне місце.

— Де ти живеш? Я відведу тебе додому.

— Ні, не можна. Якщо батько побачить — покарає мене. Прошу, не треба.

— Але ж як це? Як ти сама дійдеш?

— Відведи мене на базар, там має бути мій сусід. Піду з ним додому. Будь ласка, вір мені.

— Добре, хай буде, як ти хочеш, — врешті погоджується красень, зітхнувши.

Гуляючи вуличками міста, ми помалу підходимо до моєї карети. Мені зовсім не хочеться розлучатися з Арманом, однак, що вдієш?

— Все, далі я сама. Дякую тобі за чудесний день...

— Селіндж, прошу тебе, приходь сюди, на це місце за два дні. Я чекатиму...

Я ніжно посміхнулася та вирушила в путь. На моїм серці було світло і хороше, хоч на дворі вже темніло. Кіраз ага всю дорогу читав мені нотації, що я затрималась, але мені на те було геть байдуже. В Мармуровім павільйоні жваво переодягнулася у своє султанське та рушила садом до палацу, як враз позаду почувся дзвінкий голос Валіде:

— Де ти була, Селіндж?