Глава 3. Втеча з палацу

Ранок, наче нова сторінка повісті під назвою "Життя", що у кожної людини своя, осіяв прекрасний Стамбул. Сонце, посилаючи своє тепло разом із вісниками дня — першими промінцями, заглянуло у всі покої величного Топ-Капи. Я ніжно посміхнулася, щойно спромігшись розкрити свої чорні, мов вороняче крило, очі. Дивне відчуття переслідувало мене. Наче якесь солодке хвилювання. Важко пояснити... Однак, я точно знала, що сьогодні на мене чекає щось особливе. До того ж я згадувала свою недавню пригоду, про яку ви дізнаєтесь трошки згодом. Саме супроводжуючись такими думками, я одяглася, причесалася, звісно, з допомогою служниць, та навіть поснідала. Стоячи біля великого вікна та милуючись переливчастими хвилями Босфору, спинним мозком відчула, як позаду до мене підійшов Кіраз ага. Це був достатньо молодий і міцний, на перший погляд, євнух, що чомусь (навіть не знаю чому) згодився служити мені вірою-правдою. Я цінувала його, як нікого іншого. Він і Джем врешті були єдиними людьми, яких я так наблизила. До інших слуг життя навчило відноситися так, наче їх немає. Ну так про що це я? Відчувши присутність аги, я, не розвертаючись, стиха мовила:

— Доброго ранку, Кіразе. Джем передала тобі моє прохання?

— Хай Аллах пошле вам чудового дня, о моя Султано. Так, передала...

— ...І? Все готово?

— Я маю застерегти вас. Це занадто небезпечно. Не можна так ризикувати

— Не хвилюйся, я захищу тебе в разі чого. Але не доведеться. Ніхто не взнає.

— Я про вас хвилююся, Селіндж Султан. Прошу вас, не робіть цього.

— Дарма стараєшся, Кіразе. Я твердо вирішила... — нарешті розвертаюся і продовжую вже більш ніжно: — Мені треба. Зрозумій... Не можу тобі наказувати це, але я прошу. Допоможи мені, Кіразе ага.

— Допоможу, моя Володарко, як і обіцяв. Але маю ще раз вас попросити переглянути своє рішення. Лише скажіть, що вам потрібно, ми негайно привеземо.

— Мені потрібна воля. Привезеш її? — скептично всміхнувшись, я повернулася до чоловіка обличчям. Той опустив погляд, змирившись з поразкою.

— Якщо бажаєте, можна виїхати вже, моя Султано. Джем, неси одяг для Селіндж Султан.

В цю мить служниця, що стояла трохи осторонь, але чула всю розмову, внесла в покої сукню та накидку. Вони були зовсім не схожими до мого звичайного одягу. Пошиті зі звичайної дешевої тканини та без розкішної оздоби, нагадували вбрання простої міщанки, доньки ремісника. Кіраз вийшов, а я тим часом перетворилася на простолюдинку, що дуже мені личило. Заплівши своє довге чорняве волосся, наче покривало ночі, у косу, я одягла зверху фіолетову накидку, розшиту мережкою, щоб у ній втекти з дому, не викликавши підозр, та, наказавши служниці чекати мене тут, впевнено вийшла з покоїв. Нікому не спало на думку зупиняти мене, тож безперешкодно покинула гарем і султанський сад. Біля Мармурового павільйону мене очікували Кіраз ага та ще один молодий охоронець з моєї свити. Швидко забігши в перші-ліпші покої, переодягнулася в накидку простіше, а свою залишила тут. За тим сіла в карету, і вона вирушила. Ось і все… Я вільна… Ні, не так. Я ВІЛЬНА!

Минаючи всякі вузькі Стамбульські вулички, ми потрапили на головну площу — міський ринок. Карета зупинилася, Кіраз повідомив, що ми на місці. Нарешті це сталося! О небеса! Навіть повірити в те важко...

Я, тримаючись за руку аги, покидаю екіпаж. Вдихаю це свіже повітря, а моє серце б'ється з шаленою швидкістю. Не можу повірити, що зробила це! Я втекла з Топ-Капи! Хай хоч на годинку, але в мене є шанс побути звичайною міщанкою без титулів і корон. Тим паче це можливість побачити, як живе мій народ. Озираюся навколо, щиро радіючи своїй витівці. Ох, якби ж Валіде дізналася, вона б мене закрила в покоях і тримала б там до заміжжя. Реакцію Володаря взагалі важко уявити.

— Чекайте мене тут, — наказую своїй свиті, яка намагається щось заперечити та я різко обриваю їм мову суворим поглядом, і поволі зникаю в натовпі, знаючи, що вони все одно слідкуватимуть за мною, але хоч на п'яти не наступатимуть. Люди займаються своїми справами: хтось продає, хтось купляє, хтось свариться, а хтось просто гуляє. І ніхто з них не може навіть уявити, що десь тут блукає їх Султанка, дочка Падишаха Всесвіту. Я, роздивляючись живих людей, отримую гарний урок. Мій світ категорично відрізняється від цього.

Я живу поруч з титулованими статуями, а тут справжні живі люди, в чиїх жилах тече кров, а не блакитна рідина. Вони мріють, хвилюються, думають. Вони радіють погоді. Я замріяно розмислюю про життя, як враз гучний шум змушує мене здригнутися. То звук глечиків, що падають і розбиваються прямо переді мною. А чоловік, що перекинув посуду, швидко тікає. Намагаючись мене минути, він боляче штовхає. Я лечу просто на купу черепків, як враз чиясь міцна рука перехоплює мене і затримує в повітрі. Перше, що бачу — розбиті глечики і я уявляю, яким би було моє обличчя, якби я на них впала. І вже за мить підношу погляд вверх, щоб узріти свого рятівника. Його обличчя, усміхнене і мужнє, здається знайомим.

— Ви не вдарились, Хатун?

— Ні, все добре. Дякую вам, — я наполегливо згадую, де могла зустрічати його, поки парубок допомагає мені стати на ноги.

— Це у вас звичка така потрапляти в неприємності? — ласкаво і цілковито без злості каже він, щиро посміхаючись. І враз мені все стає зрозумілим. Я посміхаюся, пропускаючи перед очима кадри нашої першої зустрічі.

Це було місяць тому. Того дня я вперше вирішила прогулятися ринком, дізнавшись від батька, що він часто виходить в народ, переодягаючись купцем. Мені так кортіло дізнатися, що таке воля! Отож, упросивши Кіраза агу, я наважилася на це. Завжди так кортіло дізнатися, що таке справжня воля!

Коли я вперше стояла на ринку, мені хотілося кричати від радості. Емоції переповнювали, я дихала чистим від інтриг повітрям, набираючи його повні легені. Хотілося побачити якомога більше міста, відчути якомога більше емоцій, тому я втекла від свого слуги і побігла, притримуючи поділ сукні, куди дивилися очі. Ви вірите в долю? Я не вірила раніше, але чомусь один із моїх внутрішніх голосів наполегливо шепоче, що там на мене очікувало саме те, що люди звуть провидінням. Гуляючи самотніми вузенькими вуличками, відходила все далі від ринку. Я зовсім не думала про те, що можу заблукати.

А про те, що сталося наступної миті, навіть подумати не могла.

Спершу почулися кроки за спиною. Потім хтось різко наздогнав мене, рука грубо затулила рота. За мить я вже не стояла на землі, а лише бовтала ногами в повітрі, поки мене несли в невеликий провулок.

Не знаю, що від мене хотів той чоловік, але точно розуміла, що не дорогу спитати, тому, зважаючи на обставини, я прийняла єдине можливе рішення — з усією силою вкусила нападника за пальця, а тоді одразу ж вдарила його підбором по коліні.. Це трохи допомогло, я змогла вирватися та відбігти на кілька метрів, голосно закричавши, поки розлючений чоловік знову не схопив мене. Тепер я злякалася, розуміючи, що вчинила непоправну помилку — не взяла охорону, і тут мене навіть ніхто не знайде.

Та враз чийсь гучний крик зміг дати мені надію. Якийсь сторонній подорожній хлопець став зі швидкістю вітру бігти до нас. Мій нападник досі не відпустив мене, аби кинутися оборонятися, але вже через секунду мужні руки хлопця відкинули його, а сам добродійник закрив мене собою. Почалася бійка. Варто сказати, що нападник був старший і міцнішої статури, але Боги були на стороні правди, тому кривда зазнала поразки. Не збираючись миритися, зловмисник витягнув ніж, яким явно мріяв розпороти і мене, і мого рятівника. Страх відняв у мене голос і здатність думати. Я навіть не покликала на допомогу інших, таких же бравих і чесних, як цей юнак, та чомусь мені здавалось, що таких більше немає у цілому світі.

В ту мить, коли над рятівником блиснуло лезо ножа, у мені засіяв якийсь вогник, то була моя сміливість. Сміливість, якою я була щедро нагороджена небесами, якою славилася у палаці і яка зараз тремтіла з жаху. Отож, навіть не зрозумівши як, я схопила перший камінець, що потрапив мені в руку, і не задумуючись кинула в нападника. І о Боги! Ви не повірите, я теж не повірила своїм очам, та той камінчик упав прямо в руку з ножем. Нападник закричав від болю і несподіванки, автоматично випустивши свою зброю на землю. Рятівник навіть не одразу збагнув, що відбулося, однак швидко наступив ногою на ніж, чим, певно, злякав негідника, бо той, махнувши рукою, кинувся тікати.

— Ви цілі, Хатун? — повернувшись до мене, спитав чоловік.

— Так, завдяки вам, — стривожено прошепотіла я, ледь впізнавши свій голос. Аж надто зляканим і тремтячим він був. — Ви мене врятували... Як вам віддячити, Ефенді?

Рятівник легко засміявся, певно, з мого переляку, і, вклонившись, благородно промовив:

— Не треба мені дякувати. Рятувати жінок і дівчат — обов'язок кожного чоловіка.

— На жаль, не всі такі свідомі, як ви... — зиркнувши в напрямку, де зник злочинець, прошепотіла. Здавалося, він може знову з'явитися, але вже з підмогою. Серце стрибало в грудях. Такі сильні емоції мені були ще невідомі.

— У місті не багато подібних, та все ж є. На щастя, ви вціліли. Годі сумувати. Питали мене, як віддячити? Я придумав. Посміхніться, Хатун, цього досить. Певно, у вас прекрасна посмішка, — він так яскраво всміхався, що я не могла не відповісти тим самим.

Я дивилася у ці безмежні колодязі — його очі з безмежною вдячністю. Варто зазначити, що хлопець був молодий і вродливий. В ньому перепліталися всі найкращі риси, що здатні мати чоловіки. Це і мужність, сила, спритність, і добра душа, що рветься стояти на варті у правди. Це все доповнював дзвінкий голос з нотками ніжності і привітності. У спілкуванні від деяких людей йде тепло, наче всередині них горить вогник. Цей був саме таким. Мені пощастило, що він прийшов на допомогу.

На його слова я відповіла щирою посмішкою, опускаючи очі. Він натомість ласкаво посміхнувся, зрадівши, що я виконала його прохання.

— Вам дуже личить усмішка. Посміхайтеся частіше людям. Знаєте, я впевнений, що саме такі прекрасні усмішки здатні врятувати світ.

— Дякую вам, Ефенді. Невже ви справді у це вірите?

— А чому б ні?

— Не знаю... У світі так багато зла... Але я впевнена, що добра ще більше. Поки такі люди, як ви є у нашому місті, немає чого боятися.

— Ну, Хатун, ви і самі на багато здатні. Хто впустив каменем у злочинця? Ви теж мені врятували життя. Вперше бачу таку влучність у жінки... молодої дівчини. Де ви навчилися?

Я посміхнулася (вкотре!), згадуючи, як Мурад вчив мене стріляти із лука та потрапляти в мішень списами, поки Валіде не бачила. Вона б не дозволила мені, я ж Султанша. Та якби мати знала, як сьогодні мені це знадобиться! Потрібно буде подякувати брату. Однак, відповісти цьому хлопцю, що Шехзаде мене навчив у дворі Топ-Капи я не можу. Тому упускаю деталі:

— Брат навчив мене. Я й сама не зрозуміла, як усе відбулося. Навіть не встигла подумати чи злякатися.

Ми обмінялися теплими усмішками. Таке дивне відчуття… Нічого не відбувалося. Просто стояли, просто дивилися одне на одного... Він опам'ятався першим.

— Куди ви йшли, Хатун? Можна мені вас провести?

— Я буду вам безмежно вдячною, Ефенді. Тепер мені трохи лячно гуляти самій вуличками Стамбула. Якщо вам не важко, звісно...

— Ну що ви. Я буду дуже щасливий прогулятися з вами по місту. Ви, напевно, не тутешня?

— Чому ви так думаєте?

— Не знаю... Ніколи не бачив вас раніше.

— Стамбул — велике місто. Може й бачили, але не пам'ятаєте.

— Ні, виключається. Я б запам'ятав, якби бачив. Повірте, я б пам'ятав.

Тоді, провівши мене місця, звідки я могла безпечно дістатися до Кіраза, ми попрощалися. Не знаючи його імені, я не могла сподіватися, що доля зведе знову наші доріжки, але це таки сталося.