Глава 2. Новини

Я, сяючи своєю фірмовою посмішкою, зацікавлено блимаю очима та граційно вкладаюся на м'які подушки поруч з Айше. Дільруба сідає навпроти нас, пропилюючи поглядом то мене, то Валіде Султан, так, наче шукає схожість і, зустрівшись зі мною очима, опускає їх та удає, що цікавиться візерунками на подолі своєї сукні. Я, помічаючи це, стримуюся, щоб не засміятися. Потім згадую про кузину й привітно вітаюся, взявши її за руку:

— Айше, вітаю тебе. Ти дуже гарна сьогодні...

Кутики вуст Султани ледь зобразили посмішку, в той час тихенько прозвучало її "дякую...". Це було зовсім не схожим до Айше, яка завжди надто багатослівна. І лиш тепер згадала, що бабуся має якусь новину. Тривогою облило моє серце.

— Що за подія, Валіде? Що ми маємо дізнатися?

З властивою їй величністю Небахат Султан поважно повідомила:

— З дозволу Аллаха та за згодою мого сина, найближчим часом наша Айше вийде заміж.

Я не знаю, як у ту мить виглядала я, але обличчя Дільруби так явно показувало здивування, що мені стало ще страшніше. Звісно, ми всі очікували на цю подію, однак, ніхто не міг уявити, що саме сьогодні це станеться. Мені просто відняло мову... Глянувши на Айше, я судомно стряслась. Чи то в покоях було так холодно, чи то мороз пробігся по моїй шкірі від жалю — не знаю, але вигляд в сестри був кепським. Приречена, скривджена, налякана і залишена надії. Вона явно не танцювала від щастя.

— Султани, я вітаю вас! Айше, дай Аллах тобі щастя і багато діток! — щебетала Дільруба, яка змогла оговтатись швидше.

— Амінь... — лилося з усіх усюд. Навіть я прошепотіла засохлими вустами те коротке слово. Гюльчічек помітила мою невдоволеність, а вона, ясна річ, не подобалася Султані, яка нарешті видає заміж єдину дочку. Сказавши собі в думках, що мій кислий вигляд не зіпсує їй свята, тітка звернулася до мене, пиляючи мене очима:

— Селіндж, щось не так? Ти, здається, незадоволена?

— Може ти теж привітаєш Айше, люба? — це вставила свою монетку бабуся. Ще б пак, хто б сумнівався.

— Пробачте, я просто здивувалася. Не очікувала це зараз почути. Айше, люба сестричко, я щиро тебе вітаю. Дай Аллах сімейної злагоди тобі. І вас, Султано, вітаю. Таке щастя видавати доньку заміж! Але, певно, вам сумно зараз розлучатися з нею?

— Дякую, мила Селіндж. Я щаслива, що змогла дожити до цього дня. Ти наступна. Сподіваюся, ми скоро відсвяткуємо і твоє весілля, мм? — її голос точився ласкою і щастям. Видно таки тітонька дуже задоволена цією партією. Я яскраво посміхнулася, відвівши погляд, у якому явно читалося: "Борони Боже"...

— Хто ж цей щасливчик? — вчасно поцікавилася баш-кадина Падишаха. Я зацікавлено поглянула на Султанш, встигши зловити одним оком міміку Айше. Вона явно була не задоволена своїм "судженим".

— Осман Паша, — ця фраза була сказана так велично і пафосно, що прозвучала наче володар світу. Я, судомно напружившись, стала згадувати все, що чула про нього і одразу ж виявила, що мої знання вкрай мізерні. І враз:

— Осман Паша — прекрасний державний діяч, вправний воїн, вірний нашому Повелителю до останньої краплі крові. Він рятував життя Володаря кілька разів навіть під час тієї весняної облоги...

Я в здивуванні мало не впала з цих подушок. Мої думки навчилися читати? Та ще й хто — Дільруба! До того ж я не могла не помітити її прекрасну обізнаність справ імперії. І тут варто віддати їй належне. Мені теж давно час поцікавитися, чим живе моя країна...

— Оо, то я вітаю тебе, Айше. Схоже, чудесний вибір? — чарівно посміхаюся...

— Дякую, сестро. Надіюся...

— Мене цікавить лиш одне: він подобається тобі?

В цю мить всіх присутніх, немов облили кип'ятком: вони, наче змовившись, сіпнулись, підскочили і різко глянули на мене. Айше опустила голову, почервонівши. А я, не зрозумівши що зачепила тему, про яку не заведено говорити у таких високих колах, не думала зупинятися:

— Що таке? Я щось не те сказала? Айше, не соромся. Тут всі свої...

— Я не знаю... Я бачила його лише раз здалеку... — тихо мовила моя нещасна кузина. Авжеж, мені відомо, що нам не дозволено знайомитися з чоловіками і розмовляти з ним. Але, коли нареченого обрали, нареченій можна побачити його в присутності матері. Чому Гюльчічек не подумала про те, щоб показати доньці обранця і спитати її думку з цього приводу?

— Як це? Гюльчічек Султан, але ж...

— Селіндж, — просичала мені Валіде здавленим голосом. Мій погляд їй красномовно відповів, що я не з тих, хто здається. В покоях напругу можна було різати ножем. Навіть фіранки, і ті стали рухатися, немов на них подув вітер. То був вітер перед грозою. Я, напевно, продовжила б свій наступ, але багатозначний погляд Айше так сильно прохав мене припинити, що я мусила здатися. Тепер усі сиділи в мовчанні, обдумуючи усе щойно сказане. Кожен із них розумів мою правоту, але й знав свою істину. Істина, як відомо, є в кожного.

— То коли весілля? — я мала розгрібати кашу, яку заварила.

— Навесні. Тоді ж відсвяткуємо і від'їзд Шехзаде до санджака, — без особливої активності відповіла Валіде. Собі втрутилася й Гюльчічек:

— Буде пишне свято. Якого і гідні Айше та Мурад...

— А що думає про це Повелитель?

— Це його наказ, Селіндж, — переможно посміхнулася тітка. Я була ошелешена за день вже втретє. Це не схоже на батька. Так завелося, що жорстокі у нашій родині лише жінки. Чоловіки ж справедливі і милостиві. Поки я виходила зі стану шоку, Султани завели розмову про приготування. Мені більш не хотілося бачити сум кузини і слухати балаканину цих вінценосних осіб, отож я поспішила відкланятися:

— Якщо дозволите, я вже піду. Ще раз вітаю вас, Султани...

Граційно уставши з подушок, я обняла Айше і поклонившись покинула покої, в яких ще кілька хвилин по тому стояла тиша.

Авжеж, я знала правила двору, але ніколи не погоджувалася з ними. Ні, я не згодна, що жінка змушена виходити заміж за того, кого не кохає, лише тому, що так хтось там вирішив... Ламати своє життя через політику? Ще чого!