Глава 15

Софія

- Та скільки можна мені телефонувати. Не хочу я з тобою розмовляти. - відхиляю черговий звінок від Артема та сідаю за своє робоче місце. 

Можливо я вчиняє неправильно, бо звінок може стосуватися роботи, але він не мій начальник та доручення від нього виконувати не повинна. Та й зрозуміло, що це стосується зовсім не роботи, а наших особистих питань. Чому він мене знову хоче бачити? Мені здалося, що він все сказав мені та не хотів більше бачитися зі мною. 

Тиждень був насиченим безліччю подій та достатньо виснажив мене. Добре, що завтра вже вихідний день і можна буде відпочити. Декілька днів тому батько зізнався, що всі свої збереження переписав на Артема, залишив собі лише меншу частину бізнесу та наш будинок. Тому в нашій компанії головний тепер Артем, він досягнув того чого хотів. 

Сперечатися з батьком мені не хотілося, бо в їхні взаємовідносини втручатися не хочу. Все - таки він його рідній син і я не маю права забороняти татові бачитися з ним та віддавати всі свої досягнення йому. Більш ніж впевнена, що він це зробив, щоб захистити мене.

Мої роздуми перериває гучний стукіт дверей, піднімаю погляд та застигаю на місці. Ну звичайно, не взяла слухавку, то він прийшов сам. Все б нічого та я не розумію, що він хоче від мене. Мені здавалося ми все вирішили та і я намагаюсь не попадати йому на очі. 

- Ти брати слухавку вмієш? - переводить погляд на мене та підходить ближче до мого робочого місця. Він виглядає напруженим, але в той час і наляканим. 

- А я повинна? - піднімаю свої очі на нього. - Ми з тобою зовсім чужі люди, а якщо це стосується роботи, то ти міг би звернутися конкретно до мого начальника, чи передати всю інформацію через свого секретаря. Тому не бачу сенсу в тому, щоб я брала слухавку від тебе. - перекладаю папку з документами в шухляду, намагаюсь ігнорувати його, всім виглядом показуючи, що бачити його не хочу. Мені і так з самого ранку погано, нудота не припиняється вже який день, а ще він хоче зіпсувати мені настрій. Ось а цьому я впевнена. 

- Повинна, ти маєш відповідати на мої звінки завжди. Софія, ти взагалі слухаєш мене? - забирає чергові папки з моїх рук. 

- У мене багато роботи, тому якщо це все що ти хотів, то тобі час. Не встигну на обід через тебе. - згадую про їжу, бо у моєму становищі повноцінне харчування має бути обов'язковим. 

- Та поклади ти ці папки, - не встигаю взяти її, як він перехоплює мою руку. - Ти краще скажи, не хочеш мені нічого розказати? 

- Ні. - твердо кажу йому та забираю руку від його долоні. 

- А мені здається ти повинна мені дещо сказати, - насувається ближче та притискає мене до столу. Опирається двома руками на стіл та ще більше наближається до мого обличчя. Що він собі дозволяє?Зараз сюди може зайти хто завгодно, а цілодобово плітки про мене і так не вщухають, не хочу більше цього. Намагаюсь вилізти з його обіймів та це не так легко, як мені здавалося. 

- Нічого я тобі не повинна. Відійди від мене. Дістав. 

- Чому про таке я дізнаюсь від інших людей, а не від тебе? Ти мала одразу розповісти мені та не приховувати нічого. Чи ти взагалі не хотіла повідомляти мені про це? 

- Та про що ти говориш? - встигаю вилізти з його обіймів та відходжу на певну відстань від нього. Прикриваю рот своєю долонею та вибігаю з кабінету в напрямку туалету, мене знову жахливо нудить. З ранку нудило і знову це відбувається.

Виходжу з туалетної кабінки та відкриває кран з водою, мию руку та виходжу з жіночого туалету. Весь час чекав мене тут, та мені байдуже на це все, обходжу його та йду далі. Зупиняє мене та повертає до себе, тепер нас точно почнуть обговорювати. 

- Так все-таки правда. Вона не збрехала мені і ти дійсно вагітна, - ніжно бере мою долоню в свою та веде до свого кабінету. - Ти мала сказати мені, Софія, ти розумієш, що це все серйозно. А ти навіть зараз продовжуєш мовчати. - помічаю зацікавлений погляд його секретаря, коли ми проходимо повз його приймальної та заходимо до кабінету. 

- Звідки дізнався? - запитую у нього, коли він зачиняє двері за нами. 

- Не важливо. Мені цікаво чому я про це нічого не знаю і ти мені навіть нічого не планувала казати. Правда ж?

- Так не планувала, а навіщо тобі про це знати? Артем, між нами все закінчено, ти сам цього хотів. То, що ти хочеш від мене зараз? 

- Ти серйозно? Я батько дитини, у мене є всі права знати про це. 

- Хто сказав, що саме ти батько? - запитую у нього, а його починає все це дратувати. Він може бути впевненим, що ця дитина його та і він знає, що я не серед тих дівчат, хто швидко знаходить заміну чоловіку, але подратувати його не завадить.

- Софія, - голосніше каже до мене та я не лякаюсь, а лише спостерігає за ним, - ти сама прекрасно знаєш, що я батько і сумнівів немає. Тому я візьму відповідальність, не хвилюйся, я зовсім не такий, як твій батько. Свою власну дитину не залишу. 

- Знаєш що Артеме, це тільки моя дитина. Я не хочу, щоб і вона була задіяна в твоїй помсті та проходила через все це також. Я не дозволю тобі користуватися цією ситуацією, тому залиш краще нас в спокої та не турбуй. Це буде найкращим рішенням для нас. Просто не чіпай мене більше, з мене вже досить. 

- Та не можу я залишити вас, бо... - скидає все зі столу одним махом руки та опирається на стіл. - Не можу я залишити тих кого люблю більше на світі.