Глава 13

Софія

Зараз я тримаю в руках те, що буквально обпікає та змушує сльози підкотитися до очей. Йому не вистачило навіть половини компанії, і на цьому його помста не закінчується.

Мабуть, новина встигла просочитися скрізь де можливо, бо новинні пабліки з таким кричущим заголовком змушують одразу звернути на неї увагу. "Дочка одного з найвідоміших бізнесменів нашого міста виявилася прийомною дитиною. В той час коли він відмовився від власного сина. Справжнє обличчя власника фірми "Build Dreams ". 

Стискаю телефон та закриваю вкладку з новиною, перечитавши зрозуміла, що правди там зовсім мало. Мого батька хочуть привселюдно принизити та погіршити його репутацію. Та мене це дратує, бо у них виходить. Сподіваюсь, що тато швидко вирішить це питання та ці брехливі слова зникнуть з інтернету. 

Мені не образливо, що тепер всі в оточенні будуть знати мій справжній статус та те, що я не рідна батькам, але я не зможу дивитися на те, як на тата будуть реагувати інші. 

Зараз мені хочеться лише одного, подивитися в очі, тому хто зробив це та висловити все, що я про нього думаю. Піднімаюсь зі свого робочого місця та йду до ліфта, в очікуванні помічаю погляди на собі, мені здається зараз я найбільш обговорювана людина в нашому офісі.

Гадають я не помічаю їхні перешіптування та косі погляди? Тоді вони помиляються. Та мене це зовсім не чіпляє, люди завжди будуть обговорювати таке та в деяких я навіть помітила погляди підтримки. 

Коли я опиняюсь на поверсі його кабінету відразу відчуваю його присутність, тут ніби саме повітря просочене ним. Ловлю себе на думці, що не пройшло, не забулося, навіть після його вчинків я досі кохаю його. Мій мозок розуміє, що так не можна, але серце зрадницьки сподівається, що все ще може бути добре. Та й мало часу пройшло з нашої останньої зустрічі, за три тижні він навіть не шукав зустрічі зі мною.

Заходжу в приймальню його кабінету та одразу помічаю погляд його секретаря на собі, вона нервує та через декілька секунд вітається, підводиться зі свого стільця. Не відчуваю її своїм ворогом, але здається вона сильно напружена від моєї присутності тут. 

- Артем Ігорович зараз зайнятий. Я можу передати йому про ваш візит і тоді повідомлю вам пізніше. Вибачте. 

- Мирослава, - помічаю її бейдж з ім'ям та тепло звертаюсь, - мені потрібно поговорити з ним зараз. - проходжу далі та прямую до кабінету. 

- Пробачте, але мій начальник буде обурений через це. - зупиняє мене за руку - Прошу вас зачекайте тут, я зараз скажу йому та одразу вийду до вас. Розумієте він може звільнити мене, а втрачати роботу я не можу. 

- Добре. - погоджуюсь та розумію навіть, якщо він не захоче мене впустити, я всеодно з ним поговорю. 

Чи він такий боягуз, що не може відповідати за свої вчинки? Дівчина швидко зачиняє за собою двері та через декілька хвилин виходить з кабінету. Посміхається мені та вказує рукою, що я можу заходити. Швидко відчиняю двері та з грохотом їх закриваю, щоб він почув мій прихід та повернувся обличчям до мене, бо як тільки я зайшла до нього побачила лише його спину. 

- І навіщо все це? - відразу запитую та підходжу до нього ближче. Він нарешті повертається в мій бік, відмічаю, що моє тіло миттєво реагує на нього, але зараз мені не до цього. 

- Про що ти? - невимушено запитує, ніби дійсно не знає в чому причина моєї появи тут. 

- Ти прекрасно знаєш про що я, досить дурня клеїти. Ти ж чоловік, якщо зробив, то неси відповідальність. - кричу на нього, та нас, мабуть весь офіс чує. 

- Вибач, але я не телепат та не читаю думок. Чи це у тебе такий спосіб побачитися зі мною? - знущається з мене та в моїх очах видніється нестерпна злість на нього. Він й надалі планує знущатися? 

- Ти...нестерпний. Не описати наскільки я ненавиджу тебе, ти жахливий, - відступаю на декілька кроків назад та він захоплює мене у свої обійми. - Як я взагалі тебе могла покохати?

Не рухаюсь та піднімаю погляд на нього. Мовчить та невідривно споглядає в мої очі, міцніше притискає до себе. Здається зараз він інший, саме той Артем якого я покохала.

Його пальці обпікають моє тіло, коли він піднімає руку до мого волосся та заправляє його за вухо. Нахиляється ближче та не доторкається до губ, запитує дозволу, а я не можу протистояти та закриваю очі. Він змусив в одну мить відкинути мою злість та ненависть.

Відчуваю його губи на собі та притискаюсь ще ближче. Цей поцілунок змушує все тіло тремтіти та він не відхиляється та продовжує зминати губи в пристрасному поцілунку. Нависає ближче та підштовхує мене до столу, продовжуючи цілувати. Та в одну мить він різко відстороняється та пронизує поглядом. Чому він зупинився? 

- Досі ненавидиш? Досі нестерпний та жахливий? Та жалкуєш, що була зі мною? - запитання буквально знищують те, що тільки декілька секунд було між нами. Хочу звільнитися з його рук та якнайшвидше та він не відпускає. - Відповідай. - гарчить на мене, а мені лячно стає від його голосу. 

- Ні. - відповідаю, не хочу брехати йому та собі. - Мені досі боляче через те, що ти був зі мною через помсту, бо я кохаю тебе, почуття не проходять скільки б я не намагалася себе запевнити в іншому, але ти правий, я до цього всього ще й ненавиджу тебе. Ці почуття борються в мені. 

Після цих слів чоловік відстороняється та не дивиться в мій бік, ніби прямо зараз мене немає в кабінеті.